камінням плив…
І тільки степ, і тільки спека, спека, і озерявин проблески скупі. І той у небі зморений лелека, і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни! У берегів потріскались вуста. Барвистих лук не знають твої весни, і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками. Лелека зробить декілька кругів. Очерети із чорними свічками ідуть уздовж колишніх берегів.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи, де зорі ясні і де тихі води? –
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова. Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...
Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.
І голосом дивним, похмурим, як давній надтріснутий дзвін: – Батурин, Батурин, Батурин! – лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом. Питаю: - А хто ж ти така? – Я Альта, я Альта, я Альта! – тонесенько плаче ріка…
Чи ти за мене душу віддаси, чи розміняєш суєтно і дрібно? Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ, де все нещадно звичне і щоденне, ти просто мені дивишся услід і трохи любиш сни свої про мене?
І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, - на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу.
Шипшина важко віддає плоди
Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить: - Людино, підожди! О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш! Одна пташина так мене просила! Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. І просто осінь щоб була красива.Ще назва є, а річки вже немає
Ще назва є, а річки вже немає. Усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви.І тільки степ, і тільки спека, спека, і озерявин проблески скупі. І той у небі зморений лелека, і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни! У берегів потріскались вуста. Барвистих лук не знають твої весни, і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками. Лелека зробить декілька кругів. Очерети із чорними свічками ідуть уздовж колишніх берегів.
Я вранці голос горлиці люблю
Я вранці голос горлиці люблю. Скрипучі гальма першого трамваю я забуваю, зовсім забуваю.Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи, де зорі ясні і де тихі води? –
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова. Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...
Я дуже тяжко Вами відболіла
Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон.Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.
Я кину все. Я вірю в кілометри…
Я кину все. Я вірю в кілометри – обвітрені, задихані і злі. Багато їх у матінки Деметри, Котра була богінею землі. О, розмотай шляхи мені, богине! Світ за очі від себе забіжу. Рятуй мене, врятуй мене, бо гине моя душа, задивлена в чужу. Так ніжно, так беззахисно, так віддано, так всупереч тверезому уму. Врятуй мене розлукою і віддалю,– ні спогаду з тобою не візьму. В гірких оазах сонячної цедри, де грім тримає зливу в рукаві, де тільки версти, дерев’яні зебри, пасуться в запорошеній траві,– хай буде степ, хай буде ліс і гори, хай вибухне земна твоя пралють, коли лихі на око семафори мені дорогу смутком переллють!Я хочу на озеро Світязь…
Я хочу на озеро Світязь, в туман таємничних лісів. Воно мені виникло звідкись, у нього сто сот голосів. Воно мені світить і світить, таке воно в світі одне. – Я Світязь, я Світязь, я Світязь! Невже ти не чуєш мене?!І голосом дивним, похмурим, як давній надтріснутий дзвін: – Батурин, Батурин, Батурин! – лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом. Питаю: - А хто ж ти така? – Я Альта, я Альта, я Альта! – тонесенько плаче ріка…
Я хочу знати, любиш ти мене…
Я хочу знати, любиш ти мене, чи це вже сон, який уже не сниться? Моєї долі пекло потайне, моя сама від себе таємниця!Чи ти за мене душу віддаси, чи розміняєш суєтно і дрібно? Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ, де все нещадно звичне і щоденне, ти просто мені дивишся услід і трохи любиш сни свої про мене?
Яка різниця - хто куди пішов…
Яка різниця - хто куди пішов? Хто що сказав, і рима вже готова. Поезія - це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова!І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, - на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу.