- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Богдан Жолдак
Відблиски та інше
На небі
Засік я їх запізно, бо вони були не-чутніші за морок, й проґавив мить шаснути із завулка в закавулок. Страх вхопив мене за генофонд. Бо я збагнув причину тиші — вона посилювалася небесно-янгольським голосом, якого Господь посилає останньої хвилини, аби підкреслити урочистість. Кодло скерувало на мене, одні підкреслено витягали руки з кишень, інші засовували. Ми зблизилися, і я отерп. Кожен являв класичного персонажа, на які багаті були повоєнні роки, яких я не пам’ятаю. Дуже добре пам’ятаю діккенсівських героїв, але ті — поступалися. Вони радісно наближалися. Це була часина, коли й найзапекліший зух не витисне з Чоколівки й краплини спиртного, щоби хоч якось вгамувати свою вроджену й розвинуту агресивність. Про що думає остання мить? «Тембральне забарвлення звуку більше залежить від шумів, аніж від тону. Інша проблема, як додавати до домінантного шуму домінантний тон...» — подумав я й звів очі, аби не бачити, як один вийняв японські цокавки й покручував ними, радіючи нагоді випробувати їх у дії. Дзенькаючи ланцюжком, він наближався... І саме цієї миті пролунав дивовижний вокаліз. Ні, не вокаліз, а аріозо:
Менструа-а-а-а-а-а-ції-ї!..
Я вдичів. Так, що навіть забув, чому закопилив очі. І не від такого, сказати б, веризму. А — що співає не янгол, не гучномовець, а вуркаган! У засмальцьованому кашкеті, із ліхтарем під лівим оком:
Сколько било нежни-гих слов, Сколько било грації-ги!
Витягував він неймовірні фіоритури. Мелодійні приголосні танули в нічному заскнінні таємничими придихами, і найпаскудніший текст освячувався:
Как ми встрєті-і-гілісь с табой У каналізаці-і-і-і-ї!
Виводив вуркаган, і оте його «ї», прозоріше, ніж зорі над головою в задертих догори очах, пронизувало місячну сферу аж до верхніх астралів. Відлуння ще витало зореколом, а тут, на Землі, пісня вже скінчилася. Вони обступили й почали гіпнотизувати. — Чувак, так ти співак? — несподівано вихопилося в мене, аж банда реготнула. А один уже взяв мене за барки. — Так це співав ти? — проштовхнувся я до засмальцьованого. — Це в тебе такий голос святий? Останнє слово зупинило кулака, який завис над моїм носом. Усі перезирнулися й втупилися в співака. — А то ж ...дь, чий же ще, так його мать? — пролунала з тих вуст проза, цілком земна. Мені з собою завжди було тяжко. Особливо в рішучу хвилину. Я панічно добирав слова, аби встигну ти сказати, хто він є насправді під оцим чоколівським небом, залишивши півкоміра в чужому кулаці, прорвавшись таки до нього, не завваживши пекучого стусана під ребра й двох копняків під куприк. Він єдиний був, хто оцінив мій захват, більший, аніж страх смерті. — Жека, — прорік він і несподівано тицьнув брудну на дотик долоню. — Ян, — вихекнув я, бо чиєсь коліно, не поціливши в ..., влучило в грижу. Далі штовхнули під коліна, вхопивши утричуба. — Чіво ти тут забув, кінтяра? — підсунувся той, із цокавками. — Послухати, як Жека співає, — попросився я. Вони оцінили й пхикнули. — Це, кент, таке в тебе послєднє желаніє? Пилюка на Місяці здригнулася од їхнього реготу. Але миттю вляглася, бо: — Харашо, — сказав Жека, — слухай паслєдній раз! Зорі внишкли, як він заспівав. Так дивовижно, що як не напружуйся, а однак не розбереш слів, протилежних до голосу. Особливо на вібрато — воно одбирало все. Що я, щораз отямлюючися, радів, бо не вмер, а лиш забув себе.
Бутилка віна-а-а, Не боліт галава-а-а, А боліт у тово-о, Хто ні пйот нічиво-о-о-о-о!
Оце «о» він видав так, що іншому б стачило на цілу пісню. Що навіть мешканці, прокинувшися, жоден не вилаявся у вікно: — Вам, козли, дня було мало? А, навпаки, спали далі з одкритими очима. Я, білокнижник, привів їх усіх до своєї оселі, і вони миттю з’їли все, що не випили. Украли: будильника, куртку, транзистора. Лишили Жеку. Який хропів горілиць, тримаючи на грудях кепку. Я зазирнув до його чарівного рота. Однак нічого, крім пережованих зубів, не побачив.
— Ви такого не чули, — переконував я Мосенжецьку. І тому, що я шепотів у телефонну трубку, вона повірила. — Приводьте, — шепнула й вона. Зненавиду до кепок я мав ще од Леніна. Вийняв її із брудних пальців Жеки і пожбурив крізь кватирку. Од чого він прокинувся. Очі мав найблакитніші, особливо підкреслені «ліхтарем». — Що це? — Сирі яйця. Пий, Жеко, підемо в консерваторію. — На кий? — До професорів. Нехай тебе послухають. Він розповзся й почав голосно харчуватися. Потім сказав: — Ще. Вони для його голосу не були потрібні, бо той існував незалежно від матеріальних факторів. Доки Жека висьорбував їх, я міркував, у що б його перевдягти. — А де кепка?! — раптом виплюнув він яйце. — Кореші забрали, — підсунув я інше. — Кепу?.. — здивувався він за друзів. — І транзистора. І будильника, і куртку. — А-а, — повірив він і заплямкав. — Шакали, ...дь. Але надувся, наче Діззі Гілеспі. Аж очі набубнявіли. — Я тобі іншу дам, — сказав я. — Іншу?? — визвірився він. І тут же осікся. Бо я побачив ще одне чудо — сльозинка прокреслила крізь жахливий його синець чисту стежинку. Він збагнув, що я збагнув, одвернувся і почав терти око — за мить «ліхтар» сяяв, як і дотепер. Я вхопив його за пальці й видер шматочок свинцю. Гладенького, відполірованого натиранням. — Ладно, — погодився він, — ходім у твою консерваторію... Мосенжецька була жінкою бальзаківського віку. Окрім того, вона була автором брошури «Концептуальне переживання у вокалі». Лице її намазаних кольорів побіліло ізсередини, так вона зблідла, коли побачила Жеку. Класового ворога, і почала вбирати повітря у резонатор. — Співай швидше, — устиг я, доки вона випустила його назад зі словами... Там вони й залишилися, коли вона почула його перше «ля». Голос мав таку політність, що вся конса покинула цигикати. Склепіння її уперше відлунили:
...менструаці-ії! ...каналізації!
Відгалужувалося сходами-переходами. Модуляції були такими, що якби ними загинався й семиповерховий мат, він би однак розчинився в цих неземних мелізмах. У Мосенжецької одпала щелепа. Од чого на лице їй повернулися всі кольори, окрім напудрених. Що я вперше нею замилувався — вона перетворилася на резонатор, просотаний зоряними фіоритурами Жеки. Навіть вахтерша... Та що вахтерша — першокурсники у кав’ярні навпроти забули каву... Бельканто ширилося, доки Жека того хотів. І зробив от що: несподівано провалив тон крізь шуми, легко повернувся назад
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »