бікіні. Я подивився, куди б покласти «урожай», але окрім вогнища, нікуди було, тому що дівчина сиділа на лавці, заширокій, як про неї одну, вона взялася мені допомогти і наші пальці зіткнулись.

Такої мізансцени для картини було забагато — годилося і для добрячого кліпу: одна в купальнику, другий у джинсах, тримають кущики з рибками, грушками і танцюють навколо згарища. Що поволі кружляємо, ми помітили лише за третім колом. Лише одного не міг збагнути, чи це вона зачарувала, чи це я. Бо очі були впритул, мокре волосся торкалось і не могло охолодити. Стримуючи уяву, не зморгнеш, та й не хочеться, бо очі дбайливі, уважні, дивись-не-надивишся, будь ти художник, будь ти й столичний, а лише зараз бачиш себе чужими очима, бо вони завертаються колом так, що сам стоїш, а все навколо обернулось, та ще дві гілки рясні непорушні, та дві руки, та пальці, які не наважуються одпустити це, кінчиками тримають кружляння, та ноги самі шукають ступити-не-спіткнуться, обертають, поринаючи з сонця в дим, з віт у мокрі коси, хвилясті, зблискуючи міріадами, і вії іскристі, одсвічують з очей, замирених, занурених у себе і в тебе водночас. Тамуючи автентичність, збагнеш, що ти, одягнений, відчуваєш себе в бікіні більшою мірою, ніж вона. Доки не здогадався надкусити грушку. Потім вона, щоб дивитися на тебе крізь гілку, крізь грушки, потім крізь щучки, провести тебе ними по обличчю, вигадуючи нового ритуалу.

«Треба було гриби на гілці пекти, — пошкодував я про вчорашню страву, — букет з грибів дуже би пасував зараз».

Тим часом грушевого вона поклала мені за спину, галузки лоскотали, я відчув, як біль звідти зник. Обійняти її щучками я не наважувався — були занадто кулінарними. Вона розуміла це і тому надкусила одну, доволі звабно, двозначно, бо й мені довелося також.

— Танок триває, — проспівав я крізь рибку, — доки весь не з’їдається.

— Ви не художник, поет, — нагородила вона мене, і я почав думати, що непогано б отак почати одну рибку з двох кінців і поцілуватися нарешті, ь цьому було б щось французьке. Чи індійське, бо французи щучок не їдять, лише жабок.

Вона одкинула мої думки разом з шашликами, я утулився губами в щоку. Перший поцілунок був неприступний. Коли я взяв її за стан, то відчув, що він надто теплий і сухий.

Бікіні чудове тим, що сохне швидше, аніж волосся, навіть розкидане по квадратній глиці, таке ліжко, зроблене гілками навхрест, надто нагадує ритуального вогнища; де кучері її чіплялися, робили безпомічною, тобто давали мені свободи більшої, як у всіх вихованців, що протовклися тут за всю радянську історію, де з нас не вийшло таємних піонервожатих, а також наявних: «вожатий, вожатий, подай піонера Марусю», — лунали звідтам їхні занедбані голоси з минулого життя, тому що пестощі наші різнилися, сільські з міськими, ми й не поспішали їх спільнити, бо навколо відпустка, і навіть русальчина впертість до зайшлих людей, якою б тривалою вона не була, а матиме свій кінець, бо часу було більше, аніж зусиль опиратися.

Там, за водою, починалося бажання, йшло сюди, озера я не побачив, і не тому, що вночі, а тому, що притискав його до себе, вислизало, пружне, налітало бризками, обіймами, швидкими мокрими цілунками, несподіваною спільною невагомістю, водяними любощами, які мають ту особливість, що вони кращі на березі.

Нічний собака жалівся на місяць. Той, імплантований, вилискував силіконом. Ми встигали поговорити, особливо про Камінь-озеро, про те, що воно святе, бо за допомогою маски й ласт дуже легко позбавлялося будь-якого бруду — тепер заховатися на дні йому несила. Я не встигав підготуватися до самого себе. Ми встигали поділитися моїми гостинцями, столичними, доки не виїли навколо не лише гриби, але й дички. Щучки або з’їлися, або стали обачні. Я теж. Ловив себе на тому, що весь час поза тишею дослухався траси. Дуже зручної для цього, бо далекої — найлегший вітерець подихом затуляв її глухо.

Перший же грузовик, забачивши мої клумаки зі склотарою, підхопив мене на трасі і повіз нею так швидко, що я не встиг запам’ятати місця, де сідав.

... Головне, коли граєш з бригадою провідників, це вгадати, скільки разів вони тебе крутнуть. От дадуть тобі виграти, тоді програти, тоді одігратися добряче; після цього тебе, щасливого, обберуть до нитки, якщо ти не припиниш радість, і не скажеш:

— Ой, мені збиратись пора, я на наступній виходжу!

Щоби встигнути хапнути «банк» зі столу і вискочити — тоді тебе наздоженуть, витягнуть у тамбур, і ти будеш підставлятися заплічником, аби врятувати спину, доки двері не одчинять і разом не дадуть копняка — дриґнувшись у повітрі, ти ще встигнеш побачити за високими деревами смужку озера. Воно піднесе тебе, ти впадеш на заплічника, і він ще раз порятує тебе і себе. Потім треба вгамуватися, як чудово, що поїзд од’їде так далеко, тиша перекриє усі сторонні відчуття.

Піонертабір за рік не змінився. Трохи з’явилося ознак часу — графіті на постаменті колишніх монументів. Пройшовши алеєю «лінійки», ти побачиш шерег будиночків, «палат», як бучно іменувалися ці конічні споруди, які, за бідністю, мімікрувалися під романтичні намети і досі дивували тим, що їх не розібрано на паливо.

Ти підійдеш до тієї, якої. Де полишив хрест-нахрест не лише ялинкові галузки, але спогади, які такі само непохитні, що розтрусити їх несила, такі, що навіть страх перед невідомою знову мандрівкою, де відстань міряється кількістю пересмикнутих карт в колоді, і це не страхає більше, аніж переляк втратити спогади.

Ти постоїш перед дверима і обережно прочиниш їх.

Квадратова постіль змінилася хіба що кольором глиця вижовтіла геть, аж вируділа. Далі двері, прочиняючись, відкриють тобі твої колишні предмети, особливо акварельного мольбертика та купу шампурів з неіржавіючої сталі. А також пляшку з-під шампанського, ту, яку й досі не приймають в жодному пункті склотари.

Ти ступиш усередину, постане тоді вся кімнатка.

Замала, аби приховати русалку-Марусю, яка сидить край вікна з порожніми гильцями, на яких лишились лише покручені дротинки, і не хоче од шибки й повернутись, їй зручніше дивитися та дивитися в неї, знаючи, що, принаймні, там, з того боку скла, тебе не надійде напевне.

__________________

Столична мить

Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.

«Про трамвай би сказати, — думав я. — Про тролейбуси оно скільки сказано. А про автобуси».

Пасажири були одноманітні.

«Або, пробачте, про метро».

Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив