тому, що вона в них набагато дорожча, аніж у нас автентика.
Словом, ми розійшлися залами, це коли я збагнула, що він моїх слів не чує, і не тому, що вони англійські, а тому, що його погляд настирно вишукував щось таке, чого він щосили не показував назовні. Юна супутниця зацікавилася побутовими речами, вони саме почали входити в моду, тобто ніколи з неї не виходили.
Крізь дві зали я спостерігала, як він допадається до фотографій.
«Певно, вишукує коняку, специфічно подільську або ж волинську».
Справжній музей складається з незримих зображень, і я одразу збагнула, що Роберто знає про це, хоча вперто ховається за коні, які розмножує. Тобто осягнула, що він розуміється не лише на тому, що його годує — що для іноземців взагалі не характерно, принаймні для тих, хто подорожує туристично теренами колишнього СРСР. Це те специфічне відчуття, притаманне справжнім весталкам, які безомильно відчувають, що відвідувач прийшов сюди не просто вирячитись, а по щось інше, що, власне, й складає сутність храму. Бо суть віри лежить за межами відповідних закладів і навіть службовців, не кажучи вже про експозицію — її, суть, можна прочитати лише в очах деяких наукових працівників, яку вони щосили ховають від одвідувачів, доки не зіткнуться серед них з таким самим поглядом. Шанобливість! Ось що засяяло в його очах, що зрідка виникає серед звичайних відвідувачів.
Роберто також свого погляда не виявляв, тобто беріг його для чогось іншого, аби показувати; дуже часто в його зіницях висвічувалися квадрати фотозображень, це коли траплялися проти світла, щоразу вони більшали, і я, колишня науковиця, яка могла й провести екскурсію, хоча працювала зараз доглядачкою — почала непокоїтися, аби він чогось не учворив. Як буває у них за кордоном, коли якийсь ідіот кидається на Мону Лізу з банкою кислоти, або, навпаки, зі скальпелем, — якийсь Роберто став незвичайний, як кожна людина, що неомильно відчуває: «ще трохи, і я вполюю сам не знаю, що». Досвідчена «весталка» непомильно помітить це, ні, не за очами, а за певною розкоординацією рухів, яких сконтролювати відвідувач не здатен, бо вважає, що вони належать йому. Опорою для зору йому прислужилося піаніно, він буквально до нього прикипів.
Тому я відсунула червону стрічку від фамільного музичного інструменту і приязно кивнула, одкинувши кришку. Пальці його мимоволі видовжилися до клавішів, грати він не вмів, а видобув звідти знакомитого «Собачого вальса»; і раптом гірко заридав, сльози нестримно текли й лякали, передовсім його юну супутницю, а потім вже мене, бо могли змочити поліровану деревину експоната.
Він не ладен був стримати ридання. Пальці йому ще заціпило, лицем став ще більше схожим на принца Чарльза, зморшкам додалося віку, а ноги почали чіплятися за підлогу, тобто шукати додаткової опори, доки мертво не зупинилися. Відвідувач прикипів до вітрини, вказівний палець вистромився зі п’ясті, почав зводитися вгору, доки вперся в сімейне фото родини Косачів з маленькою Лесею, ще коли вона не була Українкою, усі ті, там, хто сам загинув або чиї родичі були розстріляні й випадково збереглися на фотовідбитках, саме цих, яких вдалося відшукати згодом науковим співробітникам, і, ризикуючи життям, зберегти, аби слушного часу легалізувати їх, перетворивши на експозиційні одиниці.
Роберто поточився і впав би, якби не вперся пальцем у фото з батьками Лесі Українки і, зберігши цим рівновагу, він витиснув, тицяючи в одного з давніх Косачів:
— Це мій рідний дід.
Тричі він це зробив. Доки музей збагнув. Як виявилося, це було правдою, і отак храм здобув досі невідомого, але найближчого з усіх, родича.
__________________
__________________