іронічним, до «ветерана» антитурецького повстання — мадам Органе, старої кокотки, що мала в своєму житті безліч чоловіків і серед них — чотирьох адміралів союзницьких флотів. Під старість вона лишилася самотньою, так і не налагодивши з жителями селища дружніх стосунків. За глибоким переконанням Зорбаса, чоловік мусить втішати кожну самітню жінку. Отож він, наче новітній Зевс, пестить бідолашну мадам Ортанс.

Автор скрізь наголошує, що Зорбас, селянин за походженням, має незмірно ширший світогляд, ніж люди, які оточують його. Для будь-якого життєвого явища у нього є своя оцінка, йому огидні завчені штампи у судженнях, стереотипи поведінки, він усе своє життя прагне бути незалежним і ладен піти на смерть, аніж принести в жертву власну свободу.

Дещо незрозумілими для нашого читача можуть бути сторінки, присвячені подіям на Закавказзі у перші роки Радянської влади. Річ у тім, що в 20-х роках у Туреччині знову, після «вірменської різанини», мали місце гоніння на християн. Релігійні фанатики, в тому числі й курдські, винищували понтійських греків. Цілі селища втікали за кордон, у Грузію. Радянський уряд дозволив грекам виїхати до Греції.

Треба сказати, що Зорбасові розповіді про своє спілкування з жіноцтвом на Кубані — це не стільки реальність, скільки неправильне уявлення західної публіки, в тому числі й самого Казандзакіса, про перші декрети Радянського уряду, зокрема про рівноправність жінок і чоловіків. Ці декрети ошелешували західних міщан своєю сміливістю, принаймні здавалися надто екзотичними. Пішли навіть чутки, що більшовики усуспільнюють жінок.

Визначальна прикмета роману — іронічне око автора, а разом з ним і Зорбаса, який завжди стежить за подіями і не дає авторові вдатися до псевдоромантичної сентиментальності. Та й гумору йому не позичати — гумор наповнює твір життєдайною силою.

Роман вийшов друком у 1946 р. і був перекладений та виданий одразу в кількох країнах. Французька академія присудила Казандзакісу премію за кращий твір іноземного автора. Антагонізм-тотожність героїв, особлива атмосфера твору забезпечили йому унікальне місце в світовій літературі.

У 1948 році вийшов другий роман Казандзакіса —«Христа розпинають знову», що мав не менший успіх, ніж перший. На його створенні, безперечно, позначився вплив Гоголя, зокрема роману «Мертві душі». Деякі грецькі літературознавці вказують на те, що образ скнари Ладаса багато чим нагадує образ Плюшкіна.

Перед читачем розгортається картина грецького села в глибині Малої Азії, можливо, часів греко-турецької війни 1919—1922 рр., яка закінчилася для Греції так званою «Малоазійською катастрофою». В цьому селі, що зветься Ліковрісі («Вовча криниця»), на Великдень мали розіграти містерію про страждання й воскресіння сина божого. Роль Христа доручили виконати юному підпаску Манольосу, який поставився до свого завдання дуже серйозно. Коли над селом нависла загроза репресій з боку турецьких властей, саме Манольос, немов Христос, пожертвував своїм життям, щоб урятувати односельців.

Наступний роман Казандзакіса — «Остання спокуса» (1951) — продовжує тему Христа. За цей твір автора було відлучено від церкви. Невдовзі виходить друком «Святий з Ассізу» — роман про життя католицького святого Франціска Ассізького (1181 —1226), де знову діють герої-двійники — Франціск і Фрате Леоне.

Після звільнення Греції від фашистських окупантів Казандзакіс кидається у вир політики, прагнучи допомогти вітчизні, знекровленій боротьбою проти загарбників, а потім громадянською війною. Він стає одним із засновників Соціалістичного робітничого об’єднання, входить в уряд як міністр без портфеля, але невдовзі залишає цю посаду, побачивши неспроможність властей розв’язувати елементарні питання. На запрошення англійського уряду він виїжджає до Англії, де виступає перед відомими громадськими й політичними діячами, доводячи необхідність створити міжнародну «Організацію духу». Відтоді почалися роки вигнання письменника, роки невизнання на батьківщині і світової слави.

З Англії Казандзакіс на запрошення французького уряду їде до Франції читати лекції про Грецію, грецьку літературу й цивілізацію XX ст. Тут він починає працювати в ЮНЕСКО, прагнучи об’єднати інтелігенцію всіх країн, створити світовий форум інтелектуалів.

Двічі висунутий на здобуття Нобелівської премії, він не отримав її через перешкоди з боку грецького уряду та церкви.

Помер письменник на чужині в місті Фрайбурзі (ФРН) у 1957 р. Вигнанець, звинувачений у «більшовицькій пропаганді» (за роман «Христа розпинають знову»), відлучений від церкви, Казандзакіс повернувся на батьківщину мертвим, і народ віддав йому почесті як національному героєві. Його поховали на горі над рідним Іракліоном, поставивши на могилі камінь із словами письменника: «Я ні на що не сподіваюся, я нічого не боюся, я вільний».

Тетяна Чернишова

Від автора

Багато разів збирався я описати кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, старого робітника, якого я дуже любив.

У моєму житті найбільш благотворний вплив справили на мене мандри та мрії, тоді як люди, і живі, і мертві, надто мало допомогли мені в моїх шуканнях. Тож коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса.

Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті.

Коли б мені довелося сьогодні вибрати в усьому світі духовного проводиря, «гуру», як казали б на нього індійці, або «старця», як назвали б його ченці зі Святої Гори^[1], я, напевне, вибрав би Зорбаса.

Я вибрав би його, бо саме він мав те, що потрібне такому собі книгогризові для спасіння душі: первісно гострий зір, який умить знаходить, мов стріла в високості, щось собі на поживу; я вибрав би його, бо саме він мав ту творчу, щоранку оновлювану наївність, котра завжди бачить усе ніби вперше й надає непорочності одвічним буденним речам: повітрю, морю, вогню, жінці, хлібу, саме він мав упевнену руку, вразливе серце, а також мужність брати на кпини власну душу, неначе жила в ньому сила вища за саму душу, і, нарешті, саме він мав той нестримний розгонистий сміх, що йшов із якихось глибин, незмірно глибших від людського єства, сміх, який у критичні хвилини рятівним двигтінням стрясав старечі груди Зорбаса і стугонів так, що міг би зруйнувати — і руйнував! —