У зв’язку з цим напрошується запитання: якщо такий антипатичний бог допомагає троянцям, то чи співчуває їм сам автор епосу? Епітети, що прикладаються в «Іліаді» до троянців, принаймні кілька з них, характеризують їх з негативного боку: гордовиті, пихаті, зарозумілі, гоноровиті. Такими ж епітетами охарактеризовано нахабних сватачів Пенелопи в «Одіссеї». Але поряд із цим троянців названо сміливими, хоробрими, відважними, що вони, зокрема, видатні знавці й дресирувальники коней. (Що в Іліоні розвинуте було конярство, підтверджують археологічні розкопки). Крім того, троянці мали великі отари овець і обробляли вовну. З моря добували багато їстівних молюсків, якими постійно харчувались.
Якщо творець «Іліади» в конфлікті ахейців і троянців схилявся на бік перших, то й серед ахейців у нього були такі герої, до яких він ставився досить критично.
Взагалі «Іліада» характеризується тим, що ми назвали б епічним об’єктивізмом. Навіть ідеальному героєві Ахіллесу властиві негативні риси (взяти хоча б його згубний гнів), а його суперник Гектор зображений як благородний воїн, оборонець рідного міста.
***
Коли згадується Троянська війна, про яку йдеться в «Іліаді» і, як прийнято вважати, і в інших епічних поемах («Кіпрії», «Ефіопіда», «Мала Іліада», «Загибель Іліона»), що не збереглись до нашого часу, то часто кажуть, ніби це була війна греків (еллінів) проти троянців. Це неправильно: в «Іліаді» елліни (греки) — це лише жителі Фтіотіди у Фессалії, Північній Греції, а їхня країна — Еллада (за назвою давнього міста) — це держава Пелея і Ахіллеса. Отже, у Троянській війні, з одного боку, виступали ахейці (ахеї, ахеяни), або панахеї, аргеї (аргосці), данаї (данайці), а з іншого — троянці, або дардани, дарданії, дарданіони та їхні численні спільники — пеласги, фракійці, кікони, пеони, пафлагони, галізони, місійці, фрігійці, меони (лідійці), карійці, лікійці — тобто племена, що на час творення «Іліади» жили на північ від континентальної Греції та на північному заході й заході Малої Азії. В «Іліаді» ахейці і троянці розмовляють однією мовою (староахейським діалектом грецької мови) і шанують тих самих богів (тут явний анахронізм, бо в мікенську епоху шанували ще не всіх олімпійських богів).
***
«Війна — батько всього, владар усього», — сказав колись глибокодумний Геракліт, начебто натякаючи на те, що перший відомий нам твір давньогрецької літератури був присвячений воєнній темі — збройному конфлікту ахейської і троянської коаліцій. Цей конфлікт міг статися колись у XIII ст. або XII (за Фукідідом — у 1194—1184 рр.) ст. до н. е. Але чому ми кажемо міг статися, а не стався? Бо про це ми дізнаємося саме з «Іліади», що її було складено у відомій нам формі через чотири, а то й п’ять сторіч пізніше від подій, про які в ній розповідається. Щоправда, є ще одне джерело, котре натякає на можливість таких подій, — це руїни міста на північно-східному березі Егейського моря (тепер у Туреччині).
На цьому березі Генріх Шліманн у 70-і роки XIX ст. розкопав руїни стародавніх міст і, хоч він помилився, вважаючи, що друге городище (Троя II), на Гисарликському горбі, було руїнами Гомерового Іліона, але внаслідок його аматорських розкопок було доведено історичне існування Трої — Іліона. Тепер відомо, що на місці відкритих Шліманном руїн від епохи бронзи до елліністично-римського часу існувало 49 поселень (їхні залишки — городища — позначаються в науковій літературі римськими цифрами й латинськими літерами).
Шоста Троя (Т. VI), що існувала від 1800 до 1300 pp. до н. е., була зруйнована землетрусом — явище досить характерне для Анатолії, або Малої Азії. Нарешті, сьома Троя А (Т. VII А), сучасна пізній мікенській епосі (1300—1100 pp. до н. е.), загинула, за свідченням археології, внаслідок нападу якихось ворогів (чи не тих же ахеян, про яких ідеться в «Іліаді»?). Після відносно короткого існування сьома Троя Б (1260—1100 pp. до н. е.) виявляє сліди фрігійської навали, а фрігіяни (або фріги) вдерлись до Троади з Балканського півострова й захопили територію колишньої Несітської, чи Хеттітської, держави.
Уявлення про історичну основу «Іліади» істотно змінились наприкінці минулого сторіччя і в першу половину XX ст. Ці зміни пов’язуються з іменами таких учених, як Генріх Шліманн (1822—1890) — перші розкопки на місці давнього Іліона; Артур Еванс (1851—1941) — розкопки в Кносі на Кріті; Карл Блеген (1887—1971) — розкопки в Пілосі та в Трої; Мілман Перрі (1902—1935) — дослідження епічних «формул» і встановлення усного створення і усної передачі великого епосу; Майкл Вентріс (1923—1956) — дешифрування кріто-мікенського лінійного письма Б і визначення мови його текстів як староахейського діалекту грецької мови. Висновки з праць цих учених: Троя — Іліон — справді існувала; колись усередині XII ст. Троя VII А (1300—1260 pp. до н. е.) була зруйнована завойовниками; «Іліада», записана в VI ст. до н. е., раніше існувала як усний твір, що продовжував епічні традиції мікенської епохи (1600—1100 pp. до н. е.); імена людей і божеств, що закріплені в «Іліаді», зустрічаються на глиняних табличках із Кноса, Мікен, Пілоса, і це свідчить про загальнокультурну традицію, що зв’язувала епоху бронзи — мікенську епоху — з епохою заліза, тобто з епохою «темного віку» — занепаду культури і забуття письма, епохою так званого геометричного стилю в образотворчому мистецтві, і навіть далі — з архаїчною епохою Греції (650—550 pp. до н. е.). Звичайно, і після цих досліджень ще багато питань чекає висвітлення, і вчені — історики, археологи, філологи, літературознавці й мовознавці — і далі вивчають давньогрецький епос незалежно від того, чи був у нього один автор, чи багато авторів і чи одного автора справді звали Гомером.
***
Філологічне вивчення гомерівського епосу почалося ще в античну епоху, відразу ж після письмової фіксації текстів.
У діалозі «Гіппарх» Платона Сократ розповідає, нібито Гіппарх, син афінського тирана Пейсістрата, перший привіз Гомерові твори в Аттику й наказав рапсодам на святі Панафінеїв декламувати їх по черзі, «як вони це і роблять тепер».
М. Туллій Ціцерон пише, що «Пейсістрат — перший Гомерові книги, перед тим переплутані, кажуть, так розташував, як ми їх тепер і маємо» («Про ораторів», 3, 137). Уважний читач гомерівських творів не може не звернути увагу на різницю в обсязі обох поем: в «Іліаді» — 15693 вірші, в «Одіссеї» — 12110), а проте обидві поділено на 24 пісні (рапсодії). Річ у тім, що цей поділ на пісні було здійснено грецькими філологами в Александрії (в Єгипті) в III—II ст. до н. е. на основі грецького алфавіту, що складається з 24 літер. Отже, цей поділ досить умовний і не