ІЛЮСТРАЦІЇ А. АРУТЮНЯНЦА

У СТАНІ НЕВАГОМОСТІ

Ні, на космічних кораблях я не літав. І у морські глибини не опускався. А ось у стані невагомості був. І скажу вам, що відчуття це надто-таки неприємне. Трагедія в тому, що ти сам навіть не помічаєш, коли з тобою це станеться.

Добре пам’ятаю, що я твердо ступав по землі, їв, пив, працював, утомлювався. Часом до того, що ледве ноги волочив. На стілець сяду — скрипить. На ліжко впаду — аж прогинається. Значить, вага є. Та ще й добряча, майже вісімдесят кілограмів. Виходить, ти, як усі, цілком нормальна людина.

І ось тобі — раптом невагомість. Абсолютна. І дізнаюся я про цей феномен не сам, а від своїх близьких. Сказати б, від рідних уже. Бо саме від жінчиної матері я й довідався, що зі мною сталося. А мати у моєї дружини рідна.

Власне, почалося все не з моїх особистих кілограмів, а з якогось там, пробачте, задрипаного кожушка. Тепер же всі ніби звихнулися на тих кожушках. Як ото жінки на кримпленах та на отих перуках, що їх дехто жартома називає «парниками». Ну, як я згодом зрозумів, моя молода дружина — не виняток.

Але про кожушок. Якось повернувся я з роботи, швиденько руки помив та й до столу. Бо дуже таки зголоднів. А тут Світлана, як ранкове сонце, так і сяйнула до мене ласкавою посмішкою:

— Вітю! Похвалюся — упадеш. Уяви, зустріла сьогодні Майю Балабуху, одразу не впізнала навіть. Вона у такому кожусі, у такому кожусі, що здуріти можна… Питаю її: «Де взяла?» Каже: «Чоловік дістав». Ти мені теж дістанеш, Вітю?

Запитання було таким несподіваним, що мене ніби хто по голові обухом огрів. Я навіть не розібрав, які вона мені страви подала. А тут, як на зло, саме мати Світланина була в нас.

«Кожушок, кожушок… — метеличилося у мене в голові. — Де ж його купити та й за які гроші? Це ж десь хіба на руках, у перекупки. А та ціну таку заламає… Кожушок. А бодай би та Майя Балабуха тріснула разом зі своїм кожушком!»

— Так хіба це так просто кожушок дістати?.. — промимрив я Світлані і, зібравши зі столу, вийшов на кухню. Мию тарілки, а самому так ніяково. Аж чую шепіт Надії Гаврилівни, матері Світланиної:

— Доню моя, доню! Не те тобі щастя здибалося, ехе-хе! Скажу тобі з материнською щирістю і гіркотою: помітила я, доню, що нічого він у тебе не важить. Так собі — пух-перо та й годі.

Я остовпів від почутого. Навіть забув кран з гарячою водою закрити, доки не нагадали мені. Дочекався ночі, роздягнувся, з острахом ліг. Ні, матрац прогнувся. Полежав, але страх не проходить. Підняв руку — тяжка. Підняв і опустив ногу — бехнула на ліжко.

— Ти чого бехкаєш?! — зойкнула Світлана. — Здурів?

Я принишк. Заснув у великій тривозі. Всю ніч верзлося, ніби я — звичайнісінька пір’їнка, всі на мене дмухають, а я літаю і ніяк на землю не можу впасти.

На завтра прокинувся з мокрим чубом і частим пульсом. На вулиці заплатив дві копійки і зважився. Брехня: як на мій зріст, то вага солідна. Але двох кілограмів не долічився. За одну тільки ніч. Це мене схвилювало і налякало. На роботі нервував.

Увечері зрадів. До Світлани подружки прийшли. Значить, мене ніхто не потурбує. Сів, кресленням зайнявся. А вухо таки тягнеться туди, де подружки.

— Ти попроси Кирильчука, — радить одна моїй Світлані. — Той лобі миттю кожух дістане. Кивни, моргни та й… Ха-ха!

— Мені Вітя купить, — чую Світлана відповідає.

— Не будь наївною, — інша втручається. — У Кирильчука становище, зв’язки, а твій, пробач, ким працює?

— Інженером, — пояснила Світлана.

— Пхе, подумаєш! У таких ділах нічого твій інженер не важить.

Мене почало лихоманити. Пропав сон, пропав апетит. Через кілька днів зважився — жах! — зникло ще кілька кілограмів. На стілець сідаю — не скрипить. Па ліжко лягаю з розгону — підскакую, ніби м'яч. Явно, що робиться зі мною щось страшне. А тут іце якось у тестя гостювали, біля телевізора повмощувались, аж до нього родичка прийшла, кличе на хвилинку вийти. Мене якесь недобре передчуття так і шпигонуло. І справді, чую:

— Хочу попросити вашого зятя, щоб допоміг моєму хлопцеві влаштуватися на підготовчі курси до інституту.

— Знайшла до кого звертатися з таким проханням, — ошелешив тесть свою родичку. — Це йому не під силу.

— Та він же у вас з вищою освітою, інженер, авторитетний.

— «Інженер», — передражнив тесть. — Ну й що з того? Роботяга та й годі. А в тому ділі, що тебе цікавить, він нуль. Нічогісінько не важить. Промахнулися ми.

Хоч і випадково вловив я ту розмову, а так вона мене вразила, що вийшов з квартири і відчуваю, що ледь землі торкаюсь. Ось-ось підхопить мене вітер і понесе, як тополиний пух.

Від того дня відчуття невагомості вже не покидало мене. І не тільки моральне, а й фізичне. У тролейбус заходжу, то обов’язково тримаюся за спинку сидіння, на стілець сідаю на роботі — що-небудь важке на коліна кладу. Помічаю, що всі на мене дивляться, як на хворого. Світлана, Надія Гаврилівна — теща, Степан Лаврінович — тесть.

З трепетом душевним прямую у поліклініку.

— Я нормальний, як по-вашому? — питаю лікаря.

А той відступив, подивився на мене пильно і, відхиливши двері у коридор, де черга людей, і собі запитує:

— А, власне, на що ви скаржитесь?

— Мої домашні твердять, що я ваги не маю, — пояснив я лікареві.

— Ви, голубчику, заспокойтеся, — доторкнувся до мене лікар і боязко погладив по спині, — я вам дам папірець, і ви підете з ним до іншого лікаря. А вага буде, голубчику. Ви свою вагу повернете. Ви…

На вулиці я прочитав папірець і побачив, що він до невропатолога.

«Краще було б одразу у психіатричну лікарню, — подумав я. — Ні, треба кріпитися».

Своїм горем я поділився з давнім товаришем по інституту. Він працює на рибокомбінаті. Самовпевнений, задоволений, червонопикий.

— Дурню! — випалив мені товариш, поплескуючи по плечу. — Ти працюєш на заводі залізобетонних конструкцій?

— Так, — підтвердив я. — А хіба це має якийсь вплив на мою вагу?

— Великий, — пояснив товариш з рибокомбінату, — раджу тобі негайно поміняти роботу. — І він дав мені чимало цінних порад.

Через тиждень я працював на овочевій базі. Правда, не інженером. І часом доводиться важкувато. Бо доки розфасуєш різні там цитрусові, ана-наси чи фініки, доки грибочки та помідори свіженькі зимою розподілиш, а ще ж обдавонити треба, кого слід. Та й людей біля мене — он скільки вертиться!..

І вже я для всіх — Віталій ОлександровичІ Навіть для своїх домашніх. І вже Світлана