Зрештою, кожну людину у зрілому віці вабить те далеке минуле, що пов’язане з теплом сім’ї, батьківської хати, з райдужним незабутнім дитинством.
І ось саме через думки, спогади, переживання Митрофана, коли він під’їжджає до рідного села, згадує вулицю, дім, автор тонко, уміло утверджує складну філософію життя. Через емоціональні переживання свого героя він викристалізовує матеріалістичне розуміння, що життя не стоїть на місці, що воно має свій безупинний плин, розвиток. І розвиток цей відбувається за об’єктивними законами: від простого до складного, від нижчого до вищого, тобто по спіралі. Що життя не застигле, як те стверджують метафізики, а перебуває у вічному русі.
Найяскравіше втілення цього авторського задуму ми бачимо на такому простому, на перший погляд, предметі, як ворота. Митрофан згадує старі, ще прапрадідівські ворота. І не самі лише ворота, а через них усе, що було характерне для побутового укладу колишнього села. Та ось Митрофан на своїй вулиці, біля свого двору. Але він не впізнає нічого. Нема старих воріт. Є нові. Значить, відбулися ті закономірні процеси творення нового, які витіснили собою старе, віджиле. Навіть дубові ушули не вічні. Правда, одна лишилася, але її Микита обтесав, постругав, докорінно поновив.
Не ті ворота, не та вже вулиця, навіть знайомий з дитинства батьківський двір уже не той. Так буває, коли пильно вдивляєшся у якийсь новий предмет і він відкривається тобі новими гранями. Митрофан, як жива, складова частина самого життя, переборює в собі сум, тугу за минулим, а сприймає те нове, що народилося, утвердилося, вступило у свої права за його багаторічну відсутність.
Ворота, які зовсім недавно поставив Микита, стали своєрідним символом торжества нового над старим. І це раптом відчув Митрофан, і. в його душі стався перелом, забуяла радість, йому самому хотілося творити щось нове, щось велике й потрібне людям,
Анонімка ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ Пишу до вашої шановної газети із села Яблуневого. Пишу тому, що прочитав інформацію про відкриття нових воріт у Микити Смика. Не можу не погодитися з кореспондентом, що ті ворота, справді, цитую: «вражають підкресленою пишнотою, витонченою декоративністю, динамічністю композиції». Все це так. Але чому це ваш кореспондент не копнув глибше? Чому він, як заворожений, дивився тільки на зовнішній вигляд воріт? Зовнішність — то ніщо інше, як облуда. А варто було б перевірити, де Микита діставав матеріал на ворота? Кому він підсунув хабара, щоб таких дощок привезти? Та ще чи й платив він зі своєї кишені за ті дошки? Вам, звичайно, не відомо, а ми знаємо, що Микита, хоч і далекий, а все ж родич деякому начальству. Микита має прізвище Смик і голова колгоспу у нас — Смик. От і смикають, де тільки можна поживитися. Вони ніби й не родичаються, та люди ж не сліпі, дещо помічають. Незрозуміло, чому це Микита багато років сидів собі тихенько, мав старі ворота, а як далекий родич став головою колгоспу, одразу «барокко», як пише ваш кореспондент, людям на диво виставив. Можна б поцікавитись, хто в нього й вечеряв після відкриття воріт? Чи не був там гостем і ваш кореспондент? Я точно не знаю, але перевірити ніколи не зайве. Прізвища свого не називаю. Ви ж знаєте, що зі мною можуть зробити ті, кому я прямо у вічі правду-матінку ріжу? З перевіркою не тягніть, бо я знаю, куди звертатися, коли на листи трудящих не реагують. А я правдолюб.
Фейлетон КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ Навмисне відступлю від неписаного правила, що давно стало традицією для багатьох фейлетоністів, тобто не буду вдаватися до інтригування читача, а розпочну фейлетон навіть дещо лірично. Роблю це навмисне, адже факти, про які йтиметься, уже відомі широкому загалу. У нашій газеті було вміщено інформацію, а згодом і нарис «Свято у Яблуневому». У цьому нарисі, зокрема, розповідалося про відкриття нових воріт. Розповідалося яскраво, пристрасно, з глибоким аналізом душевного стану не тільки Микити Смика і його дружини Мотрі, а й усіх, хто був учасником цієї визначної події. До двору Смика йшли і йшли люди, грала музика, лунали пісні. Були промови, танці, були навіть сльози радості і т. д. Але, як згодом виявилося, не всі, хто йшов на свято, несли в руках квіти, а на вустах лагідні, щирі посмішки. Серед багатьох знайшовся один, котрий, наближаючись до нових воріт Микити Смика, прихопив камінь за пазуху. Звичайно, він не міг кинути той камінь у юрбу своїх щасливих односельців. Не посмів, побоявся. Адже люди з каменем за пазухою завжди, як правило, підленькі боягузи. Вони сміливіше діють, намагаються ударити з-за рогу чи ззаду. Так ось, уже після свята, ця людина, будемо її так і називати «людина з каменем за пазухою», таки замахнулася. Вона у схованці, можливо, десь у льоху, при світлі підсліпуватої свічки, написала анонімку, звинувативши Микиту Смика у всіх страшних гріхах. Нібито цей поважний, чесний трудівник не купив, а вкрав деревину на нові ворота. «Людина з каменем за пазухою» дійшла до того, що навіть замахнулася на кореспондента, звинувативши його у необ’єктивності, у тому, що ніби того пригощали в хаті Микити Смика. І все це у виразах: «перевірте», «копніть глибше». Такі типи, я лише з ввічливості не називаю їх «мерзенними», ладні у кожну діжку меду додати ложку дьогтю, кожну добру справу очорнити, кожне чисте вікно рознести в друзки своїм брудним каменем. Вони, власне, не варті уваги, щоб про них писати, коли б не та моральна шкода, яку вони намагаються заподіяти. Переконаний, що і на цей фейлетон «людина з каменем за пазухою» негайно відреагуе новою анонімкою, бо, як показує практика, чим більше вдосконалюється критика, тим більше вдосконалюються і ті, кого критикують. (Досліджено, що й сучасна міль не боїться нафталіну!). Та ми не відступимо. «Людина з каменем за пазухою» неодмінно сама себе потопить у морі правди.
Народна усмішка ПІЙМАВ ОБЛИЗНЯ — Микито! Навіщо це ви такі пишні ворота поставили, адже у вас навіть огорожі путньої нема? — запитав у Смика сусід після урочистого обіду. — Та навмисно для того, щоб дурнів дивувати, — відрізав Микита, даючи одкоша єхидному сусідові. — Еге-ге, не натякайте, — розсердився сусід, зрозумівши, що піймав облизня, — бо й я можу той… Словечко ввернути!
Сценка НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ ДІЙОВІ ОСОБИ: Микита — господар. Мотря — його дружина. Петро — їхній кум. Дія відбувається в наш час, у селі Яблуневому. Відкривається завіса. На сцені — нові ворота. Красиві, високі, з дашком від дощу. Біля воріт порається Микита: фарбує ушули, ворітниці. Крізь відчинену хвіртку видно передню частину гарної хати. З дверей хати виходить Мотря. Мотря (наближається
Анонімка ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ Пишу до вашої шановної газети із села Яблуневого. Пишу тому, що прочитав інформацію про відкриття нових воріт у Микити Смика. Не можу не погодитися з кореспондентом, що ті ворота, справді, цитую: «вражають підкресленою пишнотою, витонченою декоративністю, динамічністю композиції». Все це так. Але чому це ваш кореспондент не копнув глибше? Чому він, як заворожений, дивився тільки на зовнішній вигляд воріт? Зовнішність — то ніщо інше, як облуда. А варто було б перевірити, де Микита діставав матеріал на ворота? Кому він підсунув хабара, щоб таких дощок привезти? Та ще чи й платив він зі своєї кишені за ті дошки? Вам, звичайно, не відомо, а ми знаємо, що Микита, хоч і далекий, а все ж родич деякому начальству. Микита має прізвище Смик і голова колгоспу у нас — Смик. От і смикають, де тільки можна поживитися. Вони ніби й не родичаються, та люди ж не сліпі, дещо помічають. Незрозуміло, чому це Микита багато років сидів собі тихенько, мав старі ворота, а як далекий родич став головою колгоспу, одразу «барокко», як пише ваш кореспондент, людям на диво виставив. Можна б поцікавитись, хто в нього й вечеряв після відкриття воріт? Чи не був там гостем і ваш кореспондент? Я точно не знаю, але перевірити ніколи не зайве. Прізвища свого не називаю. Ви ж знаєте, що зі мною можуть зробити ті, кому я прямо у вічі правду-матінку ріжу? З перевіркою не тягніть, бо я знаю, куди звертатися, коли на листи трудящих не реагують. А я правдолюб.
Фейлетон КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ Навмисне відступлю від неписаного правила, що давно стало традицією для багатьох фейлетоністів, тобто не буду вдаватися до інтригування читача, а розпочну фейлетон навіть дещо лірично. Роблю це навмисне, адже факти, про які йтиметься, уже відомі широкому загалу. У нашій газеті було вміщено інформацію, а згодом і нарис «Свято у Яблуневому». У цьому нарисі, зокрема, розповідалося про відкриття нових воріт. Розповідалося яскраво, пристрасно, з глибоким аналізом душевного стану не тільки Микити Смика і його дружини Мотрі, а й усіх, хто був учасником цієї визначної події. До двору Смика йшли і йшли люди, грала музика, лунали пісні. Були промови, танці, були навіть сльози радості і т. д. Але, як згодом виявилося, не всі, хто йшов на свято, несли в руках квіти, а на вустах лагідні, щирі посмішки. Серед багатьох знайшовся один, котрий, наближаючись до нових воріт Микити Смика, прихопив камінь за пазуху. Звичайно, він не міг кинути той камінь у юрбу своїх щасливих односельців. Не посмів, побоявся. Адже люди з каменем за пазухою завжди, як правило, підленькі боягузи. Вони сміливіше діють, намагаються ударити з-за рогу чи ззаду. Так ось, уже після свята, ця людина, будемо її так і називати «людина з каменем за пазухою», таки замахнулася. Вона у схованці, можливо, десь у льоху, при світлі підсліпуватої свічки, написала анонімку, звинувативши Микиту Смика у всіх страшних гріхах. Нібито цей поважний, чесний трудівник не купив, а вкрав деревину на нові ворота. «Людина з каменем за пазухою» дійшла до того, що навіть замахнулася на кореспондента, звинувативши його у необ’єктивності, у тому, що ніби того пригощали в хаті Микити Смика. І все це у виразах: «перевірте», «копніть глибше». Такі типи, я лише з ввічливості не називаю їх «мерзенними», ладні у кожну діжку меду додати ложку дьогтю, кожну добру справу очорнити, кожне чисте вікно рознести в друзки своїм брудним каменем. Вони, власне, не варті уваги, щоб про них писати, коли б не та моральна шкода, яку вони намагаються заподіяти. Переконаний, що і на цей фейлетон «людина з каменем за пазухою» негайно відреагуе новою анонімкою, бо, як показує практика, чим більше вдосконалюється критика, тим більше вдосконалюються і ті, кого критикують. (Досліджено, що й сучасна міль не боїться нафталіну!). Та ми не відступимо. «Людина з каменем за пазухою» неодмінно сама себе потопить у морі правди.
Народна усмішка ПІЙМАВ ОБЛИЗНЯ — Микито! Навіщо це ви такі пишні ворота поставили, адже у вас навіть огорожі путньої нема? — запитав у Смика сусід після урочистого обіду. — Та навмисно для того, щоб дурнів дивувати, — відрізав Микита, даючи одкоша єхидному сусідові. — Еге-ге, не натякайте, — розсердився сусід, зрозумівши, що піймав облизня, — бо й я можу той… Словечко ввернути!
Сценка НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ ДІЙОВІ ОСОБИ: Микита — господар. Мотря — його дружина. Петро — їхній кум. Дія відбувається в наш час, у селі Яблуневому. Відкривається завіса. На сцені — нові ворота. Красиві, високі, з дашком від дощу. Біля воріт порається Микита: фарбує ушули, ворітниці. Крізь відчинену хвіртку видно передню частину гарної хати. З дверей хати виходить Мотря. Мотря (наближається