вас побачити! — Ні, йди в дупу. Для певності перепитай у свого психоаналітика, де це. Щоб не травмувати твоїх дітей».

Ще гірше їй вдавався постабортний меседж: «Що ж, твої діти можуть спати спокійно: ні братика, ні сестрички в них не буде».

«Я жалюгідна», — зітхнула Рита і натисла кнопку дзвінка на вході до вілли кінця XVIII століття, яку винаймала її компанія під офіси. Двері відчинилися.

«Господи, який жахливий килим на сходах», — вкотре зауважила Рита.

Підіймаючись сходами до свого бюро, вона заблокувала Філіпа у всіх месенджерах, що були на телефоні.

Перед дверима бюро на секунду спинилася і таки надіслала йому короткий мейл:

«Побудемо трохи в режимі стенд-бай. Треба подумати».

Після чого заблокувала і мейл.

До кінця робочого дня лишалося чотири години. А потім довгий і раптово незаповнений вечір.

— Нічо. В кіно піду.

Рита зачинила двері.

Хлоя

Надворі давно стемніло. Задихаючись, Хлоя наздогнала трамвай, інакше довелося б чекати на зупинці сімнадцять хвилин. Квитка вона не мала. Хоча і контролерів у Сен-Дені навряд чи хто коли бачив. Вони ж не самогубці, штормити місцевих пацанчиків.

Хлоя спокійно доїхала до кінцевої зупинки. Вокзал. Тут виходили всі. І пакистанці в окулярах із несвіжими газетами, і велика африканська мама з візком на двох дітей, про яких Хлоя питала себе одне: як вони дозволили заплести собі ці десятки хитромудрих косичок на головах? Їй як няні-початківиці це видавалося завданням рівня ініціації в шаолінський монастир. Не пропустивши вперед африканку, з трамваю вивалився по-хіпстерськи бородатий арабський мачо й навіть оком не повів у бік Хлої, яка похмуро його розглядала, — настільки далеко вона була від його смакових орбіт.

На привокзальній площі, на невеличкому містку, що вів від зупинки трамваю до входу в будівлю вокзалу Сен-Дені, нестерпно пахло м'ясом, смаженим на вугіллі.

Хлоя наважилася. Між красивою жінкою в традиційних сенегальських шатах із хитромудро зав'язаним тюрбаном і худим чоловіком у шкірянці обрала жінку: завжди чомусь вважала їх чистішими.

М'ясо на дерев'яній паличці було шкідливе і смачне на вигляд. «Візьму більш засмажене», — вирішила Хлоя.

— Один євро, леді, — сказала велика і красива сенегалка, загортаючи шашличок у фольгу. — Вам посипати перцем?

Один євро. Леді. Вперше її тут хтось так назвав. Леді за євро, гм. От де треба було харчуватися, коли бюджет був п'ять євро на день. За ці гроші Хлоя мала б і перше, і друге, і третє.

— Посипте, будь ласка.

Вона йшла на електричку до Парижа брудним підземним переходом, вдихала сморід сечі й жувала м'ясо. Добре промариновану, підкопчену і засмажену майже на вугіль яловичину. Дивним чином Хлоя більше не почувалася в цьому нічному передмісті, де кожен другий пропонував купити гашиш, єдиною білою. Останній раз такий смак м'яса пам'ятався їй із Тернополя.

Маша

Щойно вийшовши з дому, Маша наступила на мертвого птаха. М'якого, розквашеного; нога підсковзнулася, дівчина ледь не впала. Підстрибнула, гидливо задерши черевика. Здається, зчавлено скрикнула, бо хтось обернувся їй услід. Захотілося витерти ногу, хоча через пір'я кров на підошву не потрапила. Маша щосили човганула чорним черевиком об асфальт, засипаний жовтим і брунатним листям, і якнайшвидше пішла геть.

В усьому іншому день був як завжди. Острівці пожухлого листя, на які то тут, то там легко приземляються леткі пластикові пакети, раді своїй тимчасовій втечі зі смітника. Синє небо, прошите білими нитками літакових слідів. Перехожі в пальтах і в підробних пуховиках Canada Goose, хоча ще вчора ходили у футболках. Погода Іль-де-Франс як контрастний душ. Верхні поверхи османівських будинків, деколи навіть із крихітними вежами, з яких хтось висувається, щоби полити квіти за вікном. Всюдисущі платани, з яких чомусь не облетіло все листя під час останньої бурі.

Маша стільки разів ходила саме цією дорогою, і нічого особливого із нею не ставалося. А от сьогодні мало статися. Вийшла з дому одна людина, а повернеться вже зовсім інша. Незмінним лишиться тільки її улюблений тренч Burberry.

Маша дійшла до перехрестя з магазином квітів. Ризикнути чи ні? Блідо-блакитний мопед «Веспа» стояв спокійно з учорашнього вечора. Ніхто його не перекинув, не вкрав і не подряпав. Маша намацала ключ у кишені. Оце так подарунок! Погладила опуклий логотип і посміхнулася: тепер вона справжня інстаграмна парижанка. У Burberry й на «Веспі». Таки треба їхати, тим паче в такий день. А навички згадаються...

Маша так довго думала над планом і драматургією найважливішої акції свого життя, а все минуло спонтанно — раз і все. Пишучи колись мемуари, Маша розповість, що перформанс її мрії з'явився їй уві сні. Ну, чи в шумі води, коли вона підібрала на вулиці загубленого сирійського хлопчика і набирала йому ванну в себе вдома. Насправді ж Маші прийшла ця ідея, поки вона колупала виделкою в тарілці з перевареними спагеті й домашньою ковбасою, привезеною знайомою журналісткою з Волині. Правильно розповідати про таке вміють хіба стенд-ап-коміки. А Маша робила серйозну справу. «Я автор, я творець і борець», — думала Маша, дивлячись вперед і не моргаючи, щоби сльози навернулися їй на очі.

Двадцять одна хвилина від вулиці Роз до авеню Ош. Нащо їхати смердючою кільцевою, якщо можна мчати всіма цими вулицями? Ось крихітна червона пекарня «L'Angelus», в якій Маша купує свій насущний pain au chocolat^[6]. Магазин африканських тканин на рю-де-ля-Шапель зі своїми недолугими постерами: бліді європейські моделі, загорнуті у яскраві шати-бубу. Плетені стільці кав'ярень вулиці Кюстін і вид на церкву Сакре-Кьор з-поміж будинків... І все це з вітром у волоссі, з відчуттям абсолютної свободи... Нарешті парк Монсо з його пафосною огорожею і поворот до скверу коло Академії, в який Маша ледве вписалася. Хух.

— Ого! — аж ступила крок назад, щоби оцінити картинку «Маша плюс “Веспа”» повністю, Лейла.

— Звідки таке диво? — захоплено округлила очі Надя.

— Та так, подарунок, — Маша вдавано недбало відкинула опорну ніжку скутера черевиком.

— Ах, який колір! — Надя аж погладила небесно-сірий корпус. — Таємний прихильник?

— Тобі скажи! — хихотнула Маша.

— Ну все, стаємо, вони виходять.

Одіозний міністр у супроводі всього почету от-от мав вийти з помпезних дверей Дипломатичної академії.

Всі троє стали на відрепетирувані позиції перформансу. Лейла натисла кнопку старого ампліфікатора Marshall, прикрученого дротом до візка для покупок. З колонки загарчало «Move Bitch Get Out The Way!»^[7], доповнене не зовсім злагодженим дівчачим хором.

Маша роззирнулася в пошуках