намагався прикрити мені спину, хоча насилу дотягувався до неї».

— Холлі, — тихо сказав він. — Нічого не відбувається...

Тут вітер змінив напрямок, і Батлер несподівано вловив аромат троянд. Холлі підповзла до його колін.

— Ні, щось відбувається, мені здається, щось відбувається.

Вітерець зірвав кілька рожевих пелюсток і закрутив їх, піднімаючи в небо. Потім усе нові й нові пелюстки закружляли уздовж всієї помаранчевої спіралі, швидко оголюючи всі квітки. Пелюстки піднімалися в повітрі, немов метелики, пурхаючи, виблискуючи, заповнюючи собою небо, закриваючи сонце.

— Артемісе! — покликав Батлер.— Відгукнися!

— Невже йому це вдалося? Невже настав вирішальний момент у долі Артеміса Фаула?

Пелюстки кружляли з шумом, що нагадували зітхання, а потім несподівано, немов камінчики, падали вниз. Клон залишався нерухомим.

Холлі повільно присунулася, немов заново навчаючись триматися на ногах, потім опустилася на коліна й обхопила руку клону.

— Артемісе,— благально покликала вона. Артемісе, прошу тебе.

Як і раніше — нічого. Клон навіть не дихав.

Забувши про свої повсякчасні бездоганні манери, Батлер відсунув Холлі вбік.

— Пробачте, капітане. Це моя парафія.

Він став на коліна поруч з блідим клоном і приклав свою долоню до його серця. Воно не билося.

Батлер відхилив голову клона назад, затиснув тому ніс і з силою видихнув в його нерухомі легені.

І почув під своєю долонею боязкий удар серця.

— Холлі, мені здається,— Батлер відкинувся назад,— мені здається, це спрацювало.

Холлі підібралася ближче по килиму з рожевих пелюсток.

— Артемісе,— настійно покликала вона.— Артемісе, повертайся до нас.

Клон двічі повільно зітхнув, потім: зробив ще кілька швидких судомних вдихів, і, нарешті, Артеміс розплющив очі. Обидва ока в нього тепер були однаковими, пронизливо-блакитними. Спочатку вони висловлювали шок, біль і здивування, а потім широко розкрилися, наче крила нічного метелика.

— Спокійно,— сказала Холлі. — Тепер ти в безпеці.

Артеміс насупився, намагаючись зосередитися. Було видно, що його пам’ять ще не повернулася до нього, і він, очевидно, не пам’ятав людей, які схилилися над ним.

— Відійдіть,— промовив він.— Ви не знаєте, з ким маєте справу.

— Ми знаємо тебе, Артемісе,— відповіла Холлі, беручи його за руку.— А ти знаєш нас. Постарайся згадати.

Артеміс спробував, і поступово туман у його мозку почав розсіюватися.

— Ви-и...— протягнув він невпевнено. Ви мої друзі?

— О, так,— полегшено видихнула Холлі.— Ми твої друзі. А тепер нам потрібно винести тебе звідси, поки місцеві фермери не прийшли і не побачили, що недавно померлого спадкоємця маєтку відносять ельфи.

Батлер допоміг Артемісові підвестися на ноги, на яких він поки що дуже невпевнено тримався.

— Гаразд, сідай,— підставив Артемісу свою широку спину Фоулі. — Але тільки на один цей раз.

Батлер посадив Артеміса на спину кентаврові і сказав, підтримуючи його своєю величезною долонею:

— Ти змусив мене похвилюватися, Арті. І твої батьки зовсім пригнічені. Але подивимося, що з ними буде, коли вони побачать тебе.

Поки вони йшли через поле, Холлі показувала Артемісу місця їхніх недавніх боїв, сподіваючись розбудити його пам’ять.

— Скажи мені,— слабким голосом запитав Артеміс,— звідки я знаю тебе?

І тоді Холлі почала розповідати йому все з самого початку: «Усе почалося одного разу влітку в місті Хошимін. Спека в ньому стояла неймовірна. Зайве говорити, що Артеміс Фаул не став би миритися з такими незручностями, не будь на те вагомих причин. Дуже важливих для його плану...»