- 1
- 2
Леонід Чернов
Кріпацтво на українському екрані
(Журнал «Культробітник». 1928. № 4(51). Лютий)
Це було влітку 1925 року. Я допіру повернувся на Україну після довгої мандрівки по тропічних країнах. Два з половиною роки я був одірваний від культурного українського життя. Ще на Далекому Сході до нас доносились чутки про розквіт і великі виробничі перспективи української кінематографії. Українське кіно виходить, нарешті, на широкий шлях. І тематично, і формально воно наближається до широких мас. Кінокеровники зрозуміли, нарешті, незрівняну вагу кіно, як художнього політ- і культ-освітника українського радянського суспільства, що зростає. Саме в цей час у ведмежій провінції довелося нам побачити «останній бойовик» ВУФКУ «Укразія»[1]. І ми були геть чисто розчаровані. Розмови про політ- і культ-освітника лишилися солоденькими розмовами. З екрану на нас глянуло гладке підсолодженого псевдо-революційною ханжонківщиною. Це був справжній апотеоз суто-комерційного підходу до справи. Кіно-чиновники й кабінетні специ, переклавши українською мовою руські написи, «преподнесли» нам разом а «Укразією» зайвий доказ абсолютного нерозуміння завдань радянського кіно. Вони не розуміли, або не хотіли розуміти, що розважати «почтеннейшую публику» псевдо-революційним детективом — це значить іти лінією найменшого опору, що може загнати наше кіно у глухий кут. (Таку ж помилку пізніше зробило руське кіно — згадайте хоча б отой славнозвісний «Міс Менд»[2]). Зрозуміла річ, що гола агітка зараз не тільки не потрібна, але навіть шкідлива. Соціяльна, як і всяка інша ідея тоді тільки «дійде» до глядача, тільки тоді зворушить його й увійде в його свідомість, коли її, цю ідею, втілено у справжньому мистецькому творі. І що з цього боку особливо важливе — це наше минуле з погляду сучасного свідомого пролетаря. Наша історія — це невичерпане джерело кіно-тем: скільки гострих, пекучих соціальних конфліктів, які захоплюючі моменти визвольної боротьби, масових зрушень, перемог і поразок — тяжких, але потрібних «уроків» дальшого революційного поступу, звертаючи погляд назад, у наше минуле, ми не можемо не спинити уваги на найтемнішій добі нашої історії — кріпацтві. Наше кіно не може пройти мимо визвольних соціяльних зрушень, нечуваних в історії страждань поневоленого народу. Кіно-робітники повинні вивчити й відбити на екрані чорну добу. Це потрібує великої й упертої праці, але ж ми маємо чудовий художній матеріал, що дав міцні підвалини для того — це твори українських класиків. «Микола Джеря»[3] за Нечуєм-Левицьким — є одна з перших спроб. Найцінніше в цьому фільмі — це правдивий образ важкого, гнітючого кріпацького побуту, на якому такою виправданою й зрозумілою здається особиста трагедія Миколи. В селі Вербівці — весілля. Молодий кріпак Микола Джеря справляє одружіння з коханою дівчиною Немидорою. Річкою ллється горілка, буяють п’яні веселощі, — тут режисерові пощастило вдало підкреслити невилазні злидні, безвихідність, безпросвітню темряву тодішнього кріпацького життя. Літній селянин пропиває все, до останньої нитки, — і логічно це здається цілком виправданим: напівзвірячий побут, темрява, постійні злидні, безнадійність: людина шукає забуття в горілці. Панське право, якась важка гнітюча рука висить навіть над цією ніччю: панський осавул розганяє весілля — вранці треба молотити панський хліб. Ранком, під загрозою батогів панських посіпак, молотять селяни чужий хліб. Тут трапилось лихо: вийшов пан подивитись на кріпацьку працю, за паном — його улюблені, відгодовані собаки. У Миколи Джері зірвався ціп і випадково влучив у панського собаку. Пан у гніві. Якийсь нікчемний брудний холоп смів бути такий необережний і вдарити коштовного пса! Що таке холоп? Бидло, тварина, до того ж іще вередлива й неспокійна. Миколу разом з його батьком побили різками. Але й після цього не може вгамувати пан свого гніву: постановив пан віддати Миколу в москалі. Салдатчина — страшна річ, і навіть звиклі до безправ'я й чорних злиднів кріпаки жахаються, згадуючи про неї. У фільмі «Микола Джеря» ми не бачимо тодішнього салдатського життя, це не в плані постановки. Але ми пригадуємо інший фільм, де яскраво й історично правдиво змальовано ввесь той жах, неймовірне знущання з найпростіших людських прав, що його зазнавали кріпаки на військовій службі. Згадаймо фільм про «Тарас Шевченко»[4]. Ті кадри, де подається миколаївська «військова служба». Людини нема. Нема навіть живої істоти, навіть тварини. В очах його «начальства» салдат є просто мертвий номер, автомат, бездушна одиниця, пішак, з яким можна робити все, що хочеш. Офіцер програвся в карти, на чомусь треба зірвати лють, — бий салдата в зуби, садови до карцеру, станови «под руже», аж доки він не впаде непритомний, — «своя рука владика». Тим-то Микола Джеря без вагань проміняв солдатчину на тяжкі поневіряння безправного втікача: постановив тікати з товаришами світ-за-очі. Розлука, бажання помсти, лють зацькованого звіря закипіли в душі кріпака: підпалив він панський хліб і втік од пана. Молоді кріпаки, доведені до розпачу, часто кидали своїх панів і тікали далеко на південь, аж до турецьких земель. У другій ВУФКІвській картині «Навздогін за долею»[5] («Дорогою ціною» М. Коцюбинського) ми подибуємо той самий мотив. Старий темний селянин доносить панові на молодого парубка: — Лихо з отим Остапом Мандрикою: бунтує всіх… А ввесь «бунт» полягав у тому, що одного разу на косовиці Остап сказав, показуючи на скошену траву: — Чого пишаєтеся, що стільки накосили? Не ваше ж… Про мене — хай би й погнило… Все-одно пан на гульбища переведе. Оскаженів пан, почувши: — Осавуле! Зараз же Мандрику сюди! Канчуків! Шкуру здеру! В рекрути!! Єдиним порятунком була втеча. І Остап, як і Микола Джеря, тікає від пана з коханою дівчиною Соломією. Після довгих поневірянь пощастило Миколі Джері стати на роботу до цукроварні. За тих часів на Україні вже існували такі зародки промисловости, примітивні підприємства, на яких у злиднях і темряві зростали перші кадри майбутнього фабрично-заводського пролетаріяту. Дуже вдало змальовано в картині, жахливе знущання з робітників цукроварні: плата — три карбованці на місяць у бруд, злидні, сваволя «управителів» та їхніх посіпак і, як влучна деталь, таргани в їжі. Одного разу бантиною придавило на смерть Миколиного товариша. «Управитель», скориставши з нагоди, відмовився заплатити
- 1
- 2