Леонід Чернов

Станція Знам`янка

(1930)

Молодість Дубинського

I

– Крамарику, вставай. Чуєш, Крамарику?

– М-м-им-м...

– Вставай, верблюде.

– До біса...

– Твоя черга бігти по хліб. Ну?

– Не присікуйся.

– Спи, спи, нащадок носорогів. Сидітимеш сьогодні без чаю.

Дубинський одійшов од ліжка і почав перед люстром зав'язувати свою нову краватку, яка всього два дні тому виконувала відповідальну роль рукава сатинової сорочки, а сьогодні стала за причину восторгу всієї компанії.

У кімнаті було троє: гладкий Крамаренко, маленький Рухляк і Дубинський, або Дубина, як називали його товариші в хвилини ніжности і люти.

Гладкий Крамаренко, своїм звичаєм, спав на своєму ліжку, довжина якого дорівнювала приблизно половині зросту його власника, – через те Крамаренко і засвоїв собі звичку акуратно вмощувати свої ноги на маленький, єдиний в кімнаті столик, що стояв біля його кроваті. Ця звичка викликала раз у раз силу непорозумінь, бо неуважний Крамаренко перед тим, як покласти ноги на стіл, забував навіть глянути на нього і часом клав ноги на склянку, на оселедця, а одного разу змахнув зі столу правою ногою новенький примус.

Кровать Крамаренкова мала ще одну характерну рису: досить було Крамаренкові поворухнутись, як вона пищала й скиглила так жалісно, що нервовий Дубинський затикав вуха, загрожував утекти на мис Доброї Надії і звідтам написати кому слід добре обґрунтовану скаргу.

Біля столу, в подертому кріслі розвалився, заклавши руки в кишені широких штанів і попихуючи цигаркою, маленький Рухляк, що вславився серед своїх товаришів тим, що не любив дівчат.

– Е, стонадцять чортів! – раптом голосно вилаявся Дубинський. – У товаристві цих дикунів я занепав до того, що розучився я як слід зав'язувати краватку.

Рухляк в'їдливо прищулив око і, оглянувши з ніг до голови уквітчаного Дубинського, ляснув у долоні.

– Ух! – зітхнув він. – Подивіться ви, будьте ласкавенькі, на нього. Не інакше, як його запрошено на вечерю до Ротшильда. Ех! – він мрійно зітхнув. – Питиме шампанське, заїдатиме сардинками...

– Борщем заїдатиму, – саркастично кинув Дубинський. – Хто ж після шампанського сардинки їсть? Голова!

– Не хочеш – не треба. Гарячих сосисок можна взяти, – поправився простодушний Рухляк.

Почувши про сосиски, Крамаренко раптом тріпонувся, так що кровать його заверещала й гавкнула, підвів патлату голову і жагучим шепотом запитав:

– Ви про які сосиски? Де вони?

– Ех! – застогнав Рухляк. – Забули ми про тебе, Крамареночку! Дві хвилини тому останню з'їли. Півтора пуда було. Дружина німецького консула прислала Дубині на доказ палкого кохання.

– Іди до біса.

– До якого? Адже ж ми з ним живемо.

– Дубино! – благаюче заспівав Крамаренко. – Заховай його кудись у затишний куточок. Він дотепи пускає. Це небезпечно для здоров'я присутніх.

– Крамаренко, – сказав Дубинський лагідно і тепло. – Крамарику... Сьогодні твоя черга бігти по хліб. Купи, до речі, сиру й ковбаси.

– Я не мільйонер.

Дубинський свиснув.

– Еге-ге... Погані наші справи, хлоп'ята. Скільки в тебе, Крамарю?

– Десять.

– Копійок, карбованців чи тисяч?

– Спитай у Рухляка.

Дубинський пильно зиркнув на Рухляка.

– Десять мільйонів, – серйозно сказав Рухляк. – Завтра ми з Крамаренком їдемо купляти яхту і віллу.

– Купіть заразом і пів фунта ковбаси, – сумно порадив Дубинський.

Було мовчання.

– Отже, шановне лицарство, – поважно вимовив Дубинський, – доводиться констатувати далеко не блискучий стан наших фінансів. Крамарику, можеш лягати спати. Рухляче, наслідуй його приклад. А я... – Він зітхнув так тяжко, що якісь папірці, кружляючи, полетіли долі. – Я сам найду собі місце останнього відпочинку.

– Ну, звичайно, – образився Рухляк, – консулова дружина його там нагодує. А ми – сиди отут...

– А. нагодує! – енергійно мотнув головою Дубинський. – Ще й як. От наприклад: добре засмажена качка.

– ... Зі сливовою підливою, – додав, облизнувшись, Рухляк.

– Така, знаєте, масна качка... ароматне сало з неї аж капає...

Крамаренко спересердя плюнув.

– Я наливаю собі, – продовжував Дубинський, – чарку горілки...

– Холодної, – запищав Рухляк, – аж чарка спітніла.

– Я розглядаю її на світло...

– Вона прозора, – запищав Рухляк, – мов дівоча сльоза. – Він склав кулак у рурочку і вже хотів випити неіснуючу чарку: – Ваше здор...

Але Дубинський владно зупинив його:

– Стоп. Не смій. Рано. Відріж спочатку шматочок качечки. Вона просякла своїм власним, ніжним, немов поцілунок коханої, салом...

– Ух! – крикнув Крамаренко.

– Ти її ріжеш, – епічно говорив Дубинський, – з неї аж тече прозоре, ароматне золоте сало.

– Та чого ж ти чекаєш?! – визвірився Крамаренко на Рухляка. – Ріж, тобі говориться!

– Чекайте! – запально відрізав Дубинський. – Приготуйте тонко настругану, сильно засмажену в качиному салі картошечку. Тепер беріть у руки чарки. Перехиляйте – р-раз!

Всі перехилили в рот повітря.

– Підождіть, не ковтайте! – гаркнув Дубинський. – Затримайте її трохи в роті. Так. Ковтайте. Тепер переживайте. Переживайте. Що почуваєте?

– Почуваю, – заверещав Рухляк, – як вона, стерва, тисячами пекучих голочок залоскотала мої кишки.

– Тепер, – командував Дубинський, – настромлюйте на виделку шматочок качечки. В рот – гам! Не поспішайте. Смакуйте ніжну качину шкірку, вона так віддано хрускотить у вас на зубах.

– Стійте! – крикнув Крамаренко. – Обмакнімо шматочок хліба в качине сало!

– Правда, – ухвалив Дубинський. – Тільки не забудьте покласти зверху окрайчики засмаженої в маслі, тонко нарізаної, рум'яної пахучої картопельки.

– Вона засмажена так прекрасно, що хрумтить на зубах.

– Йолопи! – Рухляк майже в нестямі підстрибнув і заметушився по кімнаті.

– Що таке?

– Та ми ж забули про підливу!

– Який тонкий, гострий, мов бритва «Золінген»^[1], аромат маринованих слив!

– Не міндальничайте^[2], хапайте ложку.

– І просто ложкою їх в рот; в рот!

– Р-раз! Р-раз!

– Чекай! – раптом зупинив цей незвичайний бенкет далекоглядний Крамаренко. І стало тихо. І запитав Крамаренко в'їдливо: – А скажи мені, будь ласка: якою ж мовою ти говоритимеш з німецькою консулихою?

– Що за дивне запитання? Звичайно, німецькою!

– Будь ласка, докажи.

– О, прошу. От: майне лібе фрау... Гіб мір айн... Гм... От чорт. Маленьке непорозуміння.

– В чім річ?

– Дрібничка. Я раптом згадав, що німецької мови ніколи й не знав.

– Так говори французькою. Консулиха знає й французьку.

– Ну,