- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (10) »
Леонід Чернов
Станція Знам`янка
(1930)
Молодість Дубинського
I
– Крамарику, вставай. Чуєш, Крамарику? – М-м-им-м... – Вставай, верблюде. – До біса... – Твоя черга бігти по хліб. Ну? – Не присікуйся. – Спи, спи, нащадок носорогів. Сидітимеш сьогодні без чаю. Дубинський одійшов од ліжка і почав перед люстром зав'язувати свою нову краватку, яка всього два дні тому виконувала відповідальну роль рукава сатинової сорочки, а сьогодні стала за причину восторгу всієї компанії. У кімнаті було троє: гладкий Крамаренко, маленький Рухляк і Дубинський, або Дубина, як називали його товариші в хвилини ніжности і люти. Гладкий Крамаренко, своїм звичаєм, спав на своєму ліжку, довжина якого дорівнювала приблизно половині зросту його власника, – через те Крамаренко і засвоїв собі звичку акуратно вмощувати свої ноги на маленький, єдиний в кімнаті столик, що стояв біля його кроваті. Ця звичка викликала раз у раз силу непорозумінь, бо неуважний Крамаренко перед тим, як покласти ноги на стіл, забував навіть глянути на нього і часом клав ноги на склянку, на оселедця, а одного разу змахнув зі столу правою ногою новенький примус. Кровать Крамаренкова мала ще одну характерну рису: досить було Крамаренкові поворухнутись, як вона пищала й скиглила так жалісно, що нервовий Дубинський затикав вуха, загрожував утекти на мис Доброї Надії і звідтам написати кому слід добре обґрунтовану скаргу. Біля столу, в подертому кріслі розвалився, заклавши руки в кишені широких штанів і попихуючи цигаркою, маленький Рухляк, що вславився серед своїх товаришів тим, що не любив дівчат. – Е, стонадцять чортів! – раптом голосно вилаявся Дубинський. – У товаристві цих дикунів я занепав до того, що розучився я як слід зав'язувати краватку. Рухляк в'їдливо прищулив око і, оглянувши з ніг до голови уквітчаного Дубинського, ляснув у долоні. – Ух! – зітхнув він. – Подивіться ви, будьте ласкавенькі, на нього. Не інакше, як його запрошено на вечерю до Ротшильда. Ех! – він мрійно зітхнув. – Питиме шампанське, заїдатиме сардинками... – Борщем заїдатиму, – саркастично кинув Дубинський. – Хто ж після шампанського сардинки їсть? Голова! – Не хочеш – не треба. Гарячих сосисок можна взяти, – поправився простодушний Рухляк. Почувши про сосиски, Крамаренко раптом тріпонувся, так що кровать його заверещала й гавкнула, підвів патлату голову і жагучим шепотом запитав: – Ви про які сосиски? Де вони? – Ех! – застогнав Рухляк. – Забули ми про тебе, Крамареночку! Дві хвилини тому останню з'їли. Півтора пуда було. Дружина німецького консула прислала Дубині на доказ палкого кохання. – Іди до біса. – До якого? Адже ж ми з ним живемо. – Дубино! – благаюче заспівав Крамаренко. – Заховай його кудись у затишний куточок. Він дотепи пускає. Це небезпечно для здоров'я присутніх. – Крамаренко, – сказав Дубинський лагідно і тепло. – Крамарику... Сьогодні твоя черга бігти по хліб. Купи, до речі, сиру й ковбаси. – Я не мільйонер. Дубинський свиснув. – Еге-ге... Погані наші справи, хлоп'ята. Скільки в тебе, Крамарю? – Десять. – Копійок, карбованців чи тисяч? – Спитай у Рухляка. Дубинський пильно зиркнув на Рухляка. – Десять мільйонів, – серйозно сказав Рухляк. – Завтра ми з Крамаренком їдемо купляти яхту і віллу. – Купіть заразом і пів фунта ковбаси, – сумно порадив Дубинський. Було мовчання. – Отже, шановне лицарство, – поважно вимовив Дубинський, – доводиться констатувати далеко не блискучий стан наших фінансів. Крамарику, можеш лягати спати. Рухляче, наслідуй його приклад. А я... – Він зітхнув так тяжко, що якісь папірці, кружляючи, полетіли долі. – Я сам найду собі місце останнього відпочинку. – Ну, звичайно, – образився Рухляк, – консулова дружина його там нагодує. А ми – сиди отут... – А. нагодує! – енергійно мотнув головою Дубинський. – Ще й як. От наприклад: добре засмажена качка. – ... Зі сливовою підливою, – додав, облизнувшись, Рухляк. – Така, знаєте, масна качка... ароматне сало з неї аж капає... Крамаренко спересердя плюнув. – Я наливаю собі, – продовжував Дубинський, – чарку горілки... – Холодної, – запищав Рухляк, – аж чарка спітніла. – Я розглядаю її на світло... – Вона прозора, – запищав Рухляк, – мов дівоча сльоза. – Він склав кулак у рурочку і вже хотів випити неіснуючу чарку: – Ваше здор... Але Дубинський владно зупинив його: – Стоп. Не смій. Рано. Відріж спочатку шматочок качечки. Вона просякла своїм власним, ніжним, немов поцілунок коханої, салом... – Ух! – крикнув Крамаренко. – Ти її ріжеш, – епічно говорив Дубинський, – з неї аж тече прозоре, ароматне золоте сало. – Та чого ж ти чекаєш?! – визвірився Крамаренко на Рухляка. – Ріж, тобі говориться! – Чекайте! – запально відрізав Дубинський. – Приготуйте тонко настругану, сильно засмажену в качиному салі картошечку. Тепер беріть у руки чарки. Перехиляйте – р-раз! Всі перехилили в рот повітря. – Підождіть, не ковтайте! – гаркнув Дубинський. – Затримайте її трохи в роті. Так. Ковтайте. Тепер переживайте. Переживайте. Що почуваєте? – Почуваю, – заверещав Рухляк, – як вона, стерва, тисячами пекучих голочок залоскотала мої кишки. – Тепер, – командував Дубинський, – настромлюйте на виделку шматочок качечки. В рот – гам! Не поспішайте. Смакуйте ніжну качину шкірку, вона так віддано хрускотить у вас на зубах. – Стійте! – крикнув Крамаренко. – Обмакнімо шматочок хліба в качине сало! – Правда, – ухвалив Дубинський. – Тільки не забудьте покласти зверху окрайчики засмаженої в маслі, тонко нарізаної, рум'яної пахучої картопельки. – Вона засмажена так прекрасно, що хрумтить на зубах. – Йолопи! – Рухляк майже в нестямі підстрибнув і заметушився по кімнаті. – Що таке? – Та ми ж забули про підливу! – Який тонкий, гострий, мов бритва «Золінген»[1], аромат маринованих слив! – Не міндальничайте[2], хапайте ложку. – І просто ложкою їх в рот; в рот! – Р-раз! Р-раз! – Чекай! – раптом зупинив цей незвичайний бенкет далекоглядний Крамаренко. І стало тихо. І запитав Крамаренко в'їдливо: – А скажи мені, будь ласка: якою ж мовою ти говоритимеш з німецькою консулихою? – Що за дивне запитання? Звичайно, німецькою! – Будь ласка, докажи. – О, прошу. От: майне лібе фрау... Гіб мір айн... Гм... От чорт. Маленьке непорозуміння. – В чім річ? – Дрібничка. Я раптом згадав, що німецької мови ніколи й не знав. – Так говори французькою. Консулиха знає й французьку. – Ну,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (10) »