перепитав нарешті відвідувач. 

— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина. 

Ще довша тиша. 

— А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? — врешті-решт запитав змоклий незнайомець. 

— Ні. Квасолева юшка. Вибачте. 

Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці. 

— Як щодо кита в клітці? — сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу. 

— А що з ним? 

— Він не повинен нічого знати про бездонні глибини — якщо ви в курсі. 

— А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі. 

— Ви ж тоді хто? 

— Просвітлене й древнє братство Ее. 

— Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, — зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши. 

— Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали. 

— Он як? Що ж, дякую. 

— Радий був допомогти. 

І віконце з ляскотом зачинилося. 

Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові. 

Відкрилася заґратована прозурка. 

— Чого вам? 

— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно? 

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує. 

— Сестриниці старої панни слава, слава, так? 

— Для ката рівні зростом всі здобувачі. 

— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте? 

— Так. 

Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану. 

— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало? 

— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик. 

Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів: 

— Впускай негайно, я геть змок. 

Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою. 

— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини? 

— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун. 

— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник. 

— Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати. 

— Ви точно сказали «глибини»? 

— Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, — поквапом промовив брат Загребун. — І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй! 

— Ну… гаразд. 

Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили: 

— Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть. 

Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі. 

У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому. 

— Ти брат Загребун? 

— Так, Верховний гросмейстере. 

— Приніс те, по що тебе вирядили? 

Брат Загребун витягнув з-під балахона пакунок. 

— Знайшов там, де й очікував. Жодних проблем. 

— Гарна робота, брате Загребуне. 

— Дякую, Верховний гросмейстере. 

Той постукав молоточком, вимагаючи уваги. Човгаючи ногами, люди в балахонах утворили щось схоже на коло. 

— Закликаю до порядку Верховну ложу Просвітленого братства, — урочисто промовив він. — Двері пізнання надійно захищають нас від нечестивців і непросвіщенних? 

— Стулки добряче заїло, бо сиро, — відповів брат Придверник. — Я наступного тижня принесу свій струганок, щойно його матиму. 

— Гаразд, гаразд, — невдоволено промовив Верховний гросмейстер. — Ти міг обійтися простим «так». Чи правильно й надійно окреслене потрійне коло? Чи всі тут належать до посвячених? Адже якщо серед нас непросвіщенний, якого не повинно тут бути, його заберуть звідси, пошматують йому бігунець, розвіють його витяжні під чотири вітри, розірвуть гаками його опинку і встромлять шворінь йому у фіглянок… Ну, що таке? 

— Вибачте, ви сказали «Просвітлене братство»? 

— Так, — процідив Верховний гросмейстер, спопеляючи поглядом самотню постать із піднятою рукою. — Просвітлене братство, що береже священну мудрість з давніх-давен, яких не може осягнути людська пам’ять… 

— З лютого, — послужливо підказав брат Придверник. 

Верховний гросмейстер вкотре пересвідчився, що той не вміє вчасно припнути язика. 

— Перепрошую. Перепрошую. Перепрошую, — затривожився незнайомець. — Боюся, що не туди потрапив. Мабуть, заблукав серед цих вуличок. Якщо дозволите, може, я просто піду собі… 

— І встромлять шворінь йому у фіглянок, — із притиском повторив Верховний гросмейстер, намагаючись заглушити рипіння сирого дерева, адже брат Придверник намагався відчинити страхітливі ворота. — Ну, тепер уже все? Чи, може, ще якісь непросвіщенні випадково прибилися сюди, коли шукали іншого місця? — саркастично запитав він. — Добре. Чудово. Яка радість. Мабуть, не варто й запитувати, чи все гаразд із чотирма дозорними вежами? Прекрасно. А Священна Гача? Хтось подбав про сповідь? Що, справді? І зробили все належним чином? Я перевірю, ви ж знаєте… Ну, нехай. А віконниці, згідно стародавніх приписів, зав’язані Червоними мотузками інтелекту? Гаразд. Мабуть, можемо рухатися далі. 

У Верховного гросмейстера трохи зіпсувався настрій, наче у свекрухи, яка провела пальцем по найвищій полиці невістчиної кухні і — попри всі свої сподівання — не знайшла ані порошинки. Але ритуал продовжувався. 

«Ну й збіговисько», — подумав він. Купка недоумків. До жодного іншого таємного товариства їм би не дозволили наблизитися і на десятифутовий Скіпетр влади. Найпростіший секретний потиск руки — і вони собі пальці повиламують. 

Однак разом із тим, ці ні до чого не придатні людці мали перспективи. Нехай інші організації беруть собі вправних і обдарованих, впевнених у собі, сповнених високих поривань. А він собі візьме знавіснілих і плаксивих, просякнутих злістю і жовчю, тих, хто знає, що може дати жару, якщо випаде нагода. Тих, в кому бурхливі потоки отрути і мстивості вирують за стінами нікчемності і млявої параної. 

І дурості. «Усі вони виголосили присягу, — подумав він, — але хоч би