екіпажі... Уже час! Зараз потяг прийде!
ВАРЯ: Петрусю, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі...
ТРОФІМОВ (узуваючи калоші): Ходімо, панове!..
ГАЄВ (сильно збентежений, боїться заплакати): Потяг... станція... Круазе в середину, білого дуплетом у кут...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо!
ЛОПАХІН: Усі тут? Нікого там немає? (Замикає бічні двері ліворуч.) Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!..
АНЯ: Прощавай, будинку! Прощавай, старе життя!
ТРОФІМОВ: Здрастуй, нове життя!.. (Виходить із Анею.)
Варя оглядає кімнату і не поспішаючи йде.
Ідуть Яша і Шарлотта з песиком.
ЛОПАХІН: Тож, до весни. Виходьте, панове... До зустрічі!.. (Виходить.)
Любов Андріївна і Гаєв лишилися вдвох. Вони, мов чекали цього, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.
ГАЄВ (у розпачі): Сестро моя, сестро моя...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О мій милий, мій ніжний, прекрасний саде!.. Моє життя, моя молодосте, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..
Голос Ані весело, заклично: «Мамо!..».
Голос Трофімова весело, збуджено: «Ау!..».
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Востаннє глянути на стіни, на вікна... Цією кімнатою полюбляла ходити покійна мати...
ГАЄВ: Сестро моя, сестро моя!..
Голос Ані: «Мамо!..».
Голос Трофімова: «Ау!..».
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми йдемо!..
Ідуть.
Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт сокири по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чутно кроки. З дверей, що праворуч, виходить Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджак і білу жилетку, на ногах туфлі. Він хворий.
ФІРС (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнено. Поїхали... (Сідає на диван.) Про мене забули... Нічого... я тут посиджу... А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не надів, в пальто поїхав... (Стурбовано зітхає.) Я щось не подивився... Молоде-зелене! (Бурмоче щось незрозуміле.) Життя-то минуло, ніби й не жив... (Лягає.) Я полежу... силоньки-то в тебе немає, нічого не залишилося, нічого... Ех ти... недолуге!.. (Лежить нерухомо.)
Чути віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукають по дереву.
Завіса
1904