найбіль­шого харіуса і стрибнув у воду: на дні ручаю лежав бивень ма­монта. Бивень, який коштував величезні гроші і знайти якого Федько міг тільки мріяти. Багато тисяч років пролежав він у землі і тепер волею випадку з’явився на поверхні. Не інакше як цього літа обвалився тут берег. Вода змила грунт, залишив­ши на дні валуни і цей бивень.

Не звертаючи уваги на рибу, що кинулась урозтіч, Федько потягнув бивень до берега. В воді він ішов легко, та досить було витягти один його кінець на сухе, як Федькових сил не виста­чило. Тоді він став підтягати до берега той край, що був у воді, і з великими зусиллями, нарешті, витяг бивня з води.

Лише зараз Федько помітив, що змокрів, а за хвилину відчув, що починає мерзнути. Він кинувся в кущі, набрав оберемок пали­ва і розклав вогнище. Гріючись, хлопчик милувався бивнем, тов­стим, як рука дорослої людини, одягнутої в кожух. Ніколи йому так не щастило! Хлопчик замріяно дивився на свою знахідку, коли враз його охопив сумнів. А що, коли бивень трухлявий? Тоді він втрачає свою вартість, з нього навіть мундштука не зро­биш, а про шахи нічого й казати.

А втім, і трухлявий бивень має певну цінність, наприклад, для музею. Чудово! Він оддасть свого бивня в школу, гуртку юннатів. Нехай усі бачать, які мамонти ходили колись по їх­ній тундрі. Справді, це буде чудово! Не в кожній школі є та­кий експонат. А на зборах гуртка юннатів Федько розповість, як знайшов його.

А якщо бивень не трухлявий? О, тоді йому немає ціни!

Ловити рибу перехотілося, та Федько ще пройшов до плеса і поцілив доброго харіуса. Але того запалу вже не було, думки весь час поверталися до бивня. Що ж з ним усе-таки робити? Може, віддати батькам? От-от, так буде найкраще... Батьки зна­йдуть, як його використати.

Це було правильне вирішення, але Федько зітхнув. Чомусь правильні вирішення нецікаві... І десь у глибині свідомості заво­рушилось бажання, щоб бивень був усередині трухлявий. Тоді Федько подарував би його шкільному музею. Він уявив своїх товаришів, класного керівника, інших учителів, які зберуться коло бивня, і усміхнувся. Ото було б цікаво! А напис на бирці він зробив би такий: «Від Федора». Він не честолюбний, «Від Федо­ра» — означає від села Федір.

Обличчя товаришів постали в його уяві як живі, і він не пере­ставав замріяно усміхатись. Потім ножем попробував міцність бив­ня. Твердий, як камінь. Але це ще не доказ того, що бивень добрий. Адже бивні шаруваті, і між окремими прошарками часто буває цвіль. Тоді зробити з нього якусь річ неможливо.

Полум’я вогнища стало згасати, вода посіріла, кущі, які зда­валися вночі густими, як стіна, тепер ніби розступились, і крізь них виднілася купиняста тундра. Невже починається ранок? Так, час повертатися додому. Але як доправити бивня?

Федько насупив брови і приклав палець до носа, що означало найвищий ступінь зосередженості, і хвилину думав. Далі витяг з кишені мотузку, прив’язав її до бивня і, зіпхнувши знахідку в воду, потяг її вниз за течією.

Він ішов уже з годину, коли раптом у кущах щось затріщало. Федько спинився. Може, ведмідь заблукав з лісу або вовк забіг від оленячих табунів, які незабаром почнуть повертатися? Хлоп­чик мимохіть стиснув у руці ножа і, прислухаючись, завмер на місці.

— Аго-го-гов! — раптом пролунало здалеку. — А-го-го!..

— Тато! — скрикнув Федько і кинувся назустріч батькові, а за кілька хвилин вів уже його до своєї знахідки.

Батько, побачивши бивень мамонта, витріщив очі:

— Оце так! І, здається, цілий! Ну, брат... — Він не знаходив слів для похвали синові, а той тільки всміхався. — Що ж ти з ним робитимеш? Куди подінеш?

— Якщо трухлявий, то віддамо у шкільний музей? Добре?

— А якщо ні? — примружив око тато.

— Може, в ньому всередині цвіль...

— А коли ні? — чомусь засміявся батько.

Федько помовчав, потім сказав, зітхнувши:

— У школі немає мамонтового бивня...

Батько йшов замислившись.

— А я теж учився в цій школі, — промовив він задумливо. — її відкрили в тисяча дев’ятсот сімнадцятому році. Революція відкрила цю школу. А в двадцять сьомому, коли я вступав до першого класу, святкували її десятилітній ювілей. І Радянській владі тоді десять років святкували.

— От ми й подаруємо нашій школі бивня! — захоплено про­мовив Федько, але батько промовчав.

Добравшись додому, він одразу ж узяв ножівку і почав від­пилювати товстий край бивня, що був поколений тріщинами.

— Сталь! Просто сталь! — упрівши над бивнем, час від часу кидав він, а Федько принишк, стежачи за пилкою, і обличчя в нього було чомусь сумне.

Нарешті ножівка диркнула, потрісканий шматок упав на зем­лю, і відпиляний торець засяяв тим неповторно ніжним блиском, що його дає лише слонова кістка.

— Ну! — вигукнув батько, обдуваючи відпиляний край і гла­дячи його долонею. — Цілий! Ось вона — дорогоцінна слонова кіст­ка! — потім лукаво глянув на невеселого Федька:— Ну, кажи, що ти з ним робитимеш?

— Як ви скажете, так і зроблю... — нахиливши голову, тихо промовив хлопчик.

— Чого ж так? Ти вирішуй. Він — твій!

— І я ж ваш... — похнюпився Федько.

Батько хвилину мовчав, дивлячись на сумне синове обличчя.

— А школа? Вона теж наша? Га?

Федько спочатку не второпав, куди веде батько, потім очі його заблищали так, наче він знайшов ще одного бивня. Йому хотілося сказати, що його тато найкращий у світі, але такі слова краще промовляються в думці, і він мовчав.

— І на бирці напишемо, — засміявся батько, — «Від Федька з Федора».

— Ні, — щасливим голосом промовив Федько, — на бирці напи­шемо: «Від Федора і його тата з Федора».

1959