Ю Несбьо БЕЗТУРБОТНИЙ

ЧАСТИНА І

1 План

Я мушу померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Згідно з планом, так не мало статися, принаймні згідно з моїм планом. А втім, цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Одначе я планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс.

Я дивлюся в отвір ствола і знаю, що він прийде звідти. Вісник. Перевізник. Розсміятися наостанку._Ось так світло в кінці тунелю обертається часом пороховим спалахом. Зронити останню сльозинку. А ми ж могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби ми дотримувалися мого плану. Остання думка. Всі запитують, у’чому сенс життя; у чому сенс смерті — ніхто.

2 Астронавт

Старий здавався Харрі схожим на астронавта. Кумедні дрібні кроки, тьмяний, мертвий погляд і безупинне човгання товстими підметками по паркету. Начебто їхній власник більше за все на світі боявся відірватися від землі й злетіти, зависнути в повітрі.

Харрі перевів погляд на годинник, який висів на білій цегляній стіні над вхідними дверима. 15.16. За вікном по Бугстадвеєн по-пятничному діловито снували люди. Промінь низького жовтневого сонця відбився у боковому дзеркалі машини, що виїхала з двору і втиснулась у щільний потік транспорту.

Харрі знову спробував сконцентрувати всю свою увагу на особі старого. Капелюх та елегантний сірий пильовик явно потребували чищення. Під пильовиком — твідовий піджак і сірі штани, сильно поношені, але акуратно випрасувані, з гострими, як лезо ножа, стрілками. До блиску надраєні черевики зі стоптаними підборами. Один із тих пенсіонерів, якими так і кишить Майорстюа. Це не було припущенням. Харрі вже встиг з’ясувати, що колишньому торгівцю готовим одягом Авґусту Шульцу вісімдесят один рік і весь цей час він безвилазно прожив у Майорстюа, за винятком воєнних років, які провів у бараку Ос-венціма. А за свої хворі ноги він має дякувати падінню з пішохідного місточка через кільцевий автошлях під час одного з регулярних візитів до дочки. Зігнуті в ліктях під прямим кутом до тулуба і виставлені вперед руки надавали постаті старого неабияку подібність до механічної ляльки. На правій руці висів коричневий ціпок, а ліва, що стискала банківську квитанцію, була простягнена в бік другого віконця. Харрі не було видно обличчя коротко стриженого молодика, що сидів за ним, одначе він точно знав, що той дивиться на старого із сумішшю співчуття й роздратування.

О 15.17 Август Шульц дістався-таки віконця. Харрі зітхнув.

У першому віконечку Стіне Гретте відраховувала сімсот тридцять крон хлопцеві у блакитній плетеній шапочці, який щойно передав їй ордер. Щоразу, коли вона клала на стойку чергову банкноту, діамант у персні на безіменному пальці її лівої ріуки яскраво спалахував.

Хоча Харрі й не міг цього бачити, він знав,.що праворуч од хлопця біля третього віконця стоїть жінка з дитячою коляскою, яку вона неуважливо гойдає, причому зовсім даремно, позаяк дитина в колясці міцно спить. Жінка терпляче очікує своєї черги, поки фру Бренне гучноголосо пояснює комусь по телефону, чому він не може здійснити автоматичне переведення грошей зі свого рахунка, якщо одержувач не уклав із банком відповідної угоди, і що це вона, а не він працює в банку, і взагалі, чи не час їм завершити цю марну суперечку.

Цієї самої миті у двері банку поспішно ввійшли двоє чоловіків — один високий, інший трохи нижчий — в однакових темних комбінезонах. Стіне Гретте підвела голову й подивилася на них. Поглянувши на свій годинник, Харрі заходився рахувати. Чоловіки квапливо попрямували в куток приміщення просто до віконця Стіне Гретте. При цьому високий рухався обережно, ніби переходячи калюжу, а той, що трохи нижчий, ішов перевальцем, як ходять ті, хто наростив надто велику м’язову масу. Хлопець у блакитній шапочці повільно повернувся й пішов до виходу; перераховуючи одержані гроші, він не звертав на чоловіків, які йшли йому назустріч, ніякої уваги,

— Привіт, — сказав високий, зі стуком ставлячи на стойку перед Стіне чорну валізу. Низенький поправив на носі темні окуляри із дзеркальними скельцями, також підійшов до стойки й виклав на неї такий самий кейс.

— Гроші! — пронизливим фальцетом пискнув він. — Відчиняй двері!

Всі на екрані завмерли, ніби хтось раптом натиснув на кнопку «Пауза» на пульті. Лише транспорт, який рухався за вікном, свідчив про те, що час не зупинився. Та ще секундна стрілка годинника Харрі, згідно з якою минуло десять секунд. Стіне натиснула кнопку під стойкою. Із дзижчанням спрацював електронний замок; низенький розчинив двері й притиснув їх коліном до стіни.

— У кого ключ? — запитав він. — Жвавіше,- ми не можемо чекати цілий день!

— Хельге! —- не обертаючись, покликала Стіне.

— Що? — обізвались із прочинених дверей єдиного в усьому приміщенні кабінету.

— До нас прийшли, Хельге!

У дверях з’явився чоловік в окулярах, із краваткою-мете- ликом.

— Хельге, ці панове хочуть, аби ти відчинив банкомат, — мовила Стіне.

Хельге Клементсен тупо вперся очима на одягнених у комбінезони чоловіків; під той час обидва вже були за стойкою. Високий кидав знервовані погляди на вхідні двері; низенький пильно, не відриваючись, дивився на управителя відділенням банку.

— Авжеж, звичайно, — знічено витиснув із себе Хельге Клементсен, мовби щойно згадав про давно забуту домовленість.

Харрі завмер, стараючись не проґавити ані найменшої деталі того, що відбувається; очі його пожадливо ловили кожний рух, помічаючи навіть мізерні зміни міміки. Двадцять п’ять секунд. Продовжуючи фіксувати час за годинником над вхідними дверима, боковим зором він усе ж таки бачив, як управитель відмикає банкомат, дістає звідти дві довгасті металеві касети для грошей і передає їх чоловікам. Усе відбувалося швидко і в цілковитому мовчанні. Пять-десять секунд.

— А це тобі, старий! — Невисокий вийняв зі свого кейса дві точно такі ж касети і простягнув Хельге Клементсену. Судомно глитнувши слину, управитель кивнув, узяв касети і вставив їх у банкомат.

— Приємних вихідних! — побажав низенький, із задоволенням потягнувся всім тілом і взяв свою валізу. Півтори хвилини.

— Гей, послухай-но, не поспішай, — зупинив його Хельге.

Невисокий завмер.

— А квитанція?

Повисла пауза. Деякий час ті, що ввійшли, мовчки дивилися на щуплого сивого управителя, потім, як по команді, розсміялися. Сміх був тоненький, гучний, із верескливими, ледве не істеричними нотками — викапані наркомани.

— Ти що, серйозно