чотири штуки.

— Боже мій! Уявляю, що тепер буде в квартирі. Ну, і що ж вони?

— Та нічого-с.

— А Федір Павлович?

— За ширмами поїхали і за цеглою. Перегородки будуть ставити.

— Біс його знає, що воно!

— У всі квартири, Пилипе Пилиповичу, будуть заселяти, окрім вашої. Щойно збори були, обрали нове товариство, а попередників — у шию.

— Що діється. Гай-гай... Цюнь-цюнь.

Іду-с, встигаю. Бік, прошу зважати, нагадує про себе. Дозвольте лизнути черевичок.

Галун швейцара зник унизу. На мармуровому майданчику повіяло теплом від труб, ще раз повернули і ось — бельетаж.

Розділ 2

Уміти читати геть ні до чого, бо м’ясо і без цього пахне за версту. А втім, якщо ви мешкаєте в Москві й маєте в голові бодай якісь мізки, хоч-не-хоч ви навчитеся грамоті, та ще й без жодних курсів. Із сорока тисяч московських псів хіба-що якийсь повний ідіот не зможе скласти з літер слово «ковбаса».

Навчання Шарика почалося з кольорів. Щойно йому виповнилося чотири місяці, по всій Москві порозвішували зелено-голубі вивіски з написом МСПО — м’ясна торгівля. Повторюємо, що все це геть ні до чого, бо м’ясо і так чутно. Та одного разу плутанина все ж сталася: орієнтуючись на голубуватий ядучий колір, Шарик, нюх якого забив бензиновим димом мотор, замість м’ясної лавки ускочив у магазин електричного приладдя братів Голубізнер на вулиці М’ясницькій. Там у братів пес скуштував ізольованого дроту, а він гірше візничого батога. Ось цей прикметний момент і став початком Шарикової освіти. Уже на тротуарі Шарик одразу почав метикувати, що «голубий» не завжди означає «м’ясний», і, затиснувши від пекучого болю хвіст між задніми лапами й виючи, пригадав, що на всіх м’ясних першою ліворуч стоїть рудувата розкаряка, схожа на санки.

Далі пішло ще успішніше. «А» він вивчив у «ГОЛОВРИБА» на розі Мохової, а потім і «Б» — підбігати йому було зручніше з хвоста слова «РИБА», бо при початку слова стояв міліціонер.

Кахельні квадратики, якими в Москві облицьовано кутові місця, завжди неодмінно означали «С-и-р». Чорний кран від самовара на початку слова, означав колишнього господаря Чичкіна, гори голландського червоного, тварюк-прикажчиків, які ненавиділи псів, тирсу на підлозі й бридкий смердючий бакштейн^[1].

Якщо грали на гармошці, що було не набагато ліпше «Милої Аїди», і пахло сосисками, перші літери на білих плакатах дуже вдало складалися в слово «непристо...», що означало «непристойності не казати і чайові не лишати». Тут часом вихором спалахували люті бійки, людей лупили кулаком по пиці, щоправда рідко, чого не скажеш про псів, яким перепадало регулярно — серветками чи чобітьми.

Якщо у вікнах бовваніли несвіжі свинячі окости і лежали мандарини... — гаву-гау... га... га-строномія. Якщо темні пляшки з темною й паскудною рідиною... Ве-и-ви-на-а-вина... Колишні брати Єлісєєви...

Невідомий пан, який притяг пса до дверей своєї розкішної квартири, що була розташована в бельетажі, подзвонив, а пес умить підняв очі на велику, чорну з золотавими літерами табличку, що висіла збоку від широких, засклених хвилясто-рожевим склом дверей. Три перші літери він склав одразу: «Пе-ер-о — Про». Та потім йшла пузата двобока фіґовина, яка не знати що позначала. «Невже пролетар? — здивувався Шарик... — Цього не може бути». Він задер ніс, ще раз обнюхав шубу і впевнився: «Ні, тут пролетарієм не пахне. Учене слово якесь — хтозна, що воно означає».

За рожевим склом несподівано спалахнуло радісне світло, яке ще більше відтінило чорну табличку. Двері зовсім безшумно розчахнулись, і молода красива жінка в білому фартушку й мереживній наколці постала перед псом і його паном. На першого з них війнуло божественним теплом, і спідниця жінки запахла, як конвалія.

«Оце так! Оце я розумію», — подумав пес.

— Прошу, пане Шарик, — насмішкувато запросив пан, і Шарик благоговійно увійшов, метляючи хвостом.

Багатий передпокій захаращували безліч предметів. Одразу ж запам’яталося дзеркало до самісінької підлоги, яке відображало другого обідраного і пошарпаного Шарика, страшні оленячі роги, незліченні шуби і калоші, а під стелею — опаловий тюльпан з електрикою.

— Де ж ви такого надибали, Пилипе Пилиповичу? — посміхаючись, запитувала жінка і допомагала знімати важку шубу з чорно-бурої лисиці з синюватим полиском. — Ох батечки! До чого ж шолудивий!

— Дурниці кажеш. Де шолудивий? — строго й уривчасто запитував пан.

Під шубою він був одягнений у чорний костюм з англійського сукна, а на животі в нього радісно і тьмяно виблискував золотий ланцюжок.

— Стривай-но, не крутись, цюнь-цюнь... та не крутись, дурнику. Хм!.. Це не короста... та стій ти, дідько... Хм!.. A-а. Це опік. Який же негідник тебе обшпарив? Га? Та стій ти сумирно!..

«Кухар-катюга, кухар!» — жалібним поглядом мовив пес і ледь заскавучав.

— Зіно, — скомандував пан, — негайно його в оглядову і мені халат.

Жінка посвистіла, покладала пальцями, і пес нерішуче поплентався за нею. Вони вдвох потрапили у вузький, тьмяно освітлений коридор, минули одні лаковані двері, прийшли в кінець, а потім повернули ліворуч і опинилися в темній комірчині, яка одразу не сподобалася псу своїм зловісним запахом. Темрява клацнула і перетворилася на сліпуче білий день, до того ж миготіло, сяяло і виблискувало зусібіч.

«Е, ні, — подумки застогнав пес, — вибачте, не дамся! До дідька їх з їхньою ковбасою! Ох, це мене до псячої лікарні заманили. Зараз змусять жерти касторку й увесь бік покрають ножиками, а до нього й без цього торкнутися не можна.

— Ой, ні, куди?! — закричала та, яку називали Зіною.

Пес вивернувся, спружинив і раптом із такою силою лупонув здоровим боком у двері, що аж хруснуло по всій квартирі. Потім стрімголов відлетів назад, закрутився-завертівся клубком на місці, перекинув на підлогу біле відро, з якого розлетілися грудки вати. Поки крутився, довкола нього мелькали стіни, заставлені шафами з блискучими інструментами, і стрибали то білий фартух, то сердите жіноче обличчя.

— Ти куди, чортяко кудлатий?! — вигукувала в розпачі Зіна. — От окаянний!

«Де в них тут чорні сходи?..» — гарячково міркував пес. Він розігнався і клубком гепнувся навмання в скло, сподіваючись втрапити у другі двері. Хмара скляних друзок з гуркотом і дзенькотом посипалася, [і з шафи] вистрибнула пузата банка з рудою бридотою, що вмить залила всю підлогу, і почало смердіти. Зненацька розчахнулися справжні двері.

— Стій, т-тварюко, — репетував пан, стрибаючи в халаті, одягненому на один рукав, і хапаючи пса за ноги. — Зіно, тримай за барки цього паскудника!

— Овва!.. Батечко, оце так пес!

Двері розчахнулися навстіж, й увірвалася ще одна