«РЯСТ»

бібліотека для всіх

П. Франко

_________

В ПРАЛІСАХ БРАЗИЛІЇ

________________

Випуск 7

Слово до Вп. П. Читачів

Злидні та недоля нашого життя в Старім Краю вже давно почали спонукувати наш народ кидати рідні оселі та шукати щастя в чужих краях, головно на землях північної Америки. Так витворилася еміґрація зарібкова. До цього додалася ще еміґрація політична, яка повстала в наслідок ріжних причин, а насамперед – горожанських війн та перекрою мапи Европи після світової війни.

Про життя нашої еміґрації в U. S. A. та Канаді, де вона є найчисельнійша й найбільш організована, ми знаємо дещо з часописів, книжок, листів. Однак нині можна почути українське слово всюди, навіть там, де можна найменше сподіватися. Єгипет, Австралія, Нова Зеляндія вже мають українські оселі, не кажучи про Арґентину, Бразилію, Зелений Клин і ін. Тільки що там суспільне життя укр. кольоній іно що налагоджується, й ми про нього майже нічого не знаємо.

Нинішній випуск «Рясту» дає нам маленький образок з життя української еміґрації в Бразилії; а що написаний в живій, белєтристичній формі, то редакція сподівається, що він буде цікавий для всіх, а головно – для молоді та широких мас народу.

– «РЯСТ» –

Бібліотека для всіх – – Популярний місячник

під редакцією ІВАНА ЗУБЕНКА.

Випуск 7. Квітень 1928 р. Ціна 50 с.

_______________________________

П. Франко

В ПРАЛІСАХ БРАЗИЛІЇ

Накладом В-ва «ОКА»

Коломия, 1928.

Окладинка – арт.-мал. В. Дядинюка.

______________________________

Всі права застерігається.

_________

Copyright 1928. by O Kuzma Kolomea – Galicia

__________

Печатано в Коломиї,

у М. Бойчука, Собіського 44.

Прольоґ

Ой, човне, човнику!

Де поспішаєш?

На морю буря –

Хіба ж не знаєш?

Ой, знаю, знаю,

Все ж поспішаю,

Лютої бурі

Я не злякаюсь!

Дужий, не надто вишколений голос співав відому пісню. Голос мягко котився скелями, з яких розкривався казковий краєвид на широку саґу^[1], по якій легенький від морський вітер гнав маленьку вітрильну йолю^[2]. В човні сиділо двох мущин. Один майже старець, із сивим волоссям та зате цвітучим обличчам і палкими сивими очима, сидів на кермі та зручно провадив човник попід скелями. Другий юнак у розцвіті сил, тримав линву від вітрила, яким орудував не менше зручно, як його старший товариш кермою.

Твої вітрила

Вітер зриває,

А твої щогли

Хвиля зламає! –

дзвенів голос молодшого.

– Чи не собі ти отсе, Петре, прощальну пісню співаєш? – прогомонів старший.

Вітрило враз майнуло з вітром, і човник безсило спинився коло високої скелі.

– Оттут можемо побалакати спокійно, – промовили оба рівночасно й усміхнулися.

– Із усіх наших конференцій маю одно загальне вражіння, – по деякій мовчанці промовив старший: – на чужу поміч нам не спускатися. Мусимо самі свою справу твердо поставити.

– Позволь, дядьку, що вичислю свої точки.

– Ну, ну, послухаю, – казав повагом дядько, – до яких ти дійшов висновків.

– Перше: наші землі перенаселені і що року можна би з них десять-двадцять тисяч переселити.

– Одне тільки – чи Арґентина та Бразилія найкраще до сього надаються? Чому, скажімо, не має це бути Канада із куди кращими можливостями праці, або, от скажімо Приамурський край?

– Не можна сказати, щоб найбагатіщий край зразу давав найкращі кольонії, – відповів Петро і продовжав: – Друге. Доцільне спрямувати виселення до країни із найменшими внутрішним опором. Такі краї – це якраз Бразилія, із безупинними революціями, та Зелений Клин. Для цілого ряду займанщин Зелений Клин недоступний. Остає Південна Америка.

– Не зле, – сказав дядько та закинув вудку далеко в море.

– Третє. Кожда нова родина приїздить із великою охотою до праці.

– Малим капіталом і незнанням тутешних обставин...

– Четверте. Находить відразу – бо ще перед виїздом із Старого Краю, – опіку нашого комітету,

– Моральну і матеріяльну...

– Не смійся, дядьку! Так, обі ці опіки конче потрібні переселенцям, коли цілих літ не мають втратити на надсильну, мало хосенну працю.

– Ач, яка гарна риба! – гукнув дядько і вкинув у човен морського лосося. – Ну, ну, ти, будь ласка, не хмарся, я слухаю уважно, – сказав до юнака, якого брови почали разом збігатися.

– Комітет поселює прихожан на згори назначених місцях, вибраних якнайдогіднійше, недалеко сплавних річок та городів, де праця їх рук мала би запевнений збут.

– Так, так, – додав дядько, – такі місця треба би добирати політично і стратегічно.

– І над цим я подумав, – сказав Петро: – в мене була нарисована карта, а на ній 100000 квадратових кільометрів, що становлять майже цілість. Опанувати цю площину можна би протягом десяти літ. З року на рік старші поселенці підготовляли би місця новим в той спосіб, що осередки все були би в наших руках. Кожда нова громада відразу мала би свого вчителя, старосту, приділ лікаря, сторожа безпеки, пожарника, священника. Усі уряди були би в наших руках, і денаціоналізація не могла би наступити. До переведення цього пляну бракує тільки...

– Грошей, грошей і грошей! – сказав дядько.

– Прихапцем тут нічого не вдіємо, – сказав Петро.

– Коли зачнемо працю після дотеперішних помічень комітету, то теж недалеко зайдемо, – сказав дядько. – Своя преса зробить багато, але без своїх середних шкіл, а головно фахових – господарських та технічних довго-довго останемо сірою безпорадною масою. Фахові інколи можливі тільки при відповідній організації цілої суспільности, яка мусить відчувати пекучу потребу. І от усі наші інтереси досі були розбіжні, бо наші фарми були розкинені на велитенських просторах. Ми досі не витворили більших осель, хоч нас тут більш, чим 50000. Освітньої та економічної організації з тих самих причин не маємо,

– А яка на се рада? – запитав ніяково Петро.

– Мусимо заложити міцний кооперативний банк, – твердо сказав дядько. – Уділовцями стануть усі переселенці із малими уділами.

– Але ж бо цього замало, – знеохочено сказав Петро.

– Так, не можемо числити на