притулку, запліснявілій халупі поряд з кладовищем. Що він там робив, він не розповідав, а я не допитувалася. Я знала де це, але рідко туди ходила. Магія мене мало цікавить, за винятком тієї, що може мене вбити. Іноді він виготовляв дивний амулет чи фетиш, щоб допомогти мені виконати певні завдання. Хоча я мало розуміла, як вони працюють, я приймала на віру, що вони діють.

Зі свого боку Хольгрен завжди захоплювався навіть найбільш буденними особливостями моєї професії. Одного разу я залишила на видноті комплект відмичок, а через кілька годин застала його навпочіпки перед старою морською скринею, що слугувала мені за стіл. Він методично пробував кожну відмичку в різних позиціях, а тоді робив записи на полях книжки, яку саме читав. Коли я сказала йому, що механізм замка заржавів намертво, він виглядав пригнічено.

Був мокрий, паскудний день, коли я повернулася з моєї останньої вилазки за дослідницькими матеріалами. Як не крути, весна ще не повністю завеснувала. Майже ніхто не ворушився в кварталі Чужоземців, коли я повернула кульгаву пародію на коня, яку орендувала в Алана-стельмаха. Я змучено пленталася додому, ховаючи від дощу придбану мапу. Підіймаючись вузькими сходами в своє лігво, я не хотіла нічого, крім гарячої їжі, гарячої ванни і теплого ліжка.

Хольгрен походжав кімнатами, які я винаймала над Ательє Бурріссів. Буррісси – сім‘я емігрантів з Дев‘яти Міст, яких не обходило, що я була самотньою жінкою, поки я платила за квартиру.

-- Амра, -- вигукнув він і схопив мене за талію. – Фу! Ти смердиш.

-- Я три дні в сідлі.

-- Не бери в голову. Я знайшов!

-- Ти знайшов місто?

Я відштовхнула його і сіла на лавочку в коридорі. Від поїздки в мене боліла кожна кісточка. Змучено я почала розшнуровувати черевики.

-- То тобі вже не потрібна мапа, яку я вкрала у приємної вдови в Коруні?

-- Ні. Ну, вона без сумніву допоможе довести мою правоту. Я цілковито впевнений, що знаю де розташоване саме місто.

-- Чудово, -- сказала я з насмішкуватою жвавістю. – А тепер забирайся, щоб я могла закип‘ятити воду для ванни, швиденько перекусити і в ліжко.

Якусь мить він запитально дивився на мене, тоді йому вистачило совісті трохи зашарітися.

-- Пробач. Знаю, ти зі шкіри вилазила, збираючи всі ці шматки. Я справді ціную це. Просто я нарешті знайшов його…

-- Знаю, знаю. Завтра я буду належним чином захопленою. Зараз я надто змучена.

-- Ти відпочивай. Я знайду щось поїсти.

-- Дякую.

Я направилася в головну кімнату і розтягнулася на підлозі, на шовкових еламнерських подушках, що слугували мені за меблі. Я закрила очі лишень на секунду, присягаю.

Прокинулася я наступного ранку. Поряд зі мною Хольгрен залишив тацю з горішками і миску з криваво-червоними апельсинами, в повітрі над моєю головою було написано тонкими, як лапи павука, срібними буквами:

Побачимося тут, опівдні

Як тільки я їх прочитала, букви зникли. Я випорпала свіжий одяг і вирушила в лазню.

Ранок був гарячим і яскравим, вулиці парували, висихаючи під нерішучим весняним сонцем. Час минав надто швидко. Я знала про принаймні три експедиції, що вже вирушили до загубленого міста. Було важко сказати, чи вони рухалися в правильному напрямку, але наше зволікання починало турбувати мене. Якщо воно таки існувало, я не хотіла дістатися туди тільки для того, щоб побачити, що його вже розграбували.

В лазні я заплатила свою копійку і годину відмокала, не звертаючи уваги на коментарі, які бурмотіли за білосніжними долонями, про мою спотворену шрамами шкіру. Їхній невеличкий гурток з в‘язання складався з п‘яти жінок. Кожного разу, коли я прямо дивилася на них, вони відводили очі, і на певний час шепіт затихав. Тоді він знов повільно наростав.

-- … хлопчача фігура.

-- Таке коротке волосся, всі ці шрами. Може вона нещодавно вийшла з в‘язниці.

Мені було байдуже. Що вони знали про світ за межами своїх родових маєтків чи батьківських магазинів, окрім прядіння, ткацтва і народження дітей? Я знала про їхнє життя так само мало, як вони про моє – це я розуміла. Просто я не вважала, що їхня відмінність дає мені право обговорювати їх, тоді як вони очевидно вважали, що так. Проте, звісно, це завжди так, коли в тебе чисельна перевага. Цькувати можуть не тільки чоловіки. Перспектива бути викинутою з лазні за бійку, мене не надто приваблювала, тому я вирішила задовольнитися тим, що на виході почищу їхні гаманці.

Я прикрила очі рушником і мої думки повернулися до Тагота, і чи Хольгрен дійсно знайшов його.

 

Хольгрен запізнився на п‘ять хвилин, з в‘язкою пергаментів і сувоїв під пахвою однієї руки і рішучим виразом на обличчі. Він очистив витончений столик роботи Хелструма, на якому я обідала, і розгорнув намальовану ним самим мапу.

-- Ми тут, -- сказав він, тицьнувши вказівним пальцем у східне узбережжя Люсернії. – Я майже певен, що Тагот тут.

Він провів пальцем на величезну відстань на захід – більше як пів метра на мапі, що становило приблизно три тисячі кілометрів.

-- Ну, тоді відбій, -- сказала я. – Якщо він дійсно так далеко, ми не можемо йти на його пошуки. Якщо ти помиляєшся на рахунок місця його знаходження, або якщо від нього нічого не залишилося, ми змарнуємо майже рік, може більше, щоб добратися туди й назад. Май голову на плечах, Хольгрене.

-- Та маю. Згоден, відстань велетенська. Тому я спробую телепортувати нас туди.

-- Що?

-- Згідно з текстами Боска, які ти для мене здобула, Тагот було збудовано на вузлі кількох потужних силових ліній. Я перенесу нас до такого вузла. Все повинно відбутися миттєво.

-- Завжди, коли ти кажеш такі слова як “спробую”, або “повинно відбутися”, в мене холоне кров.

-- Твоя тривога безпідставна. Якщо я зазнаю невдачі, чари розсіються і портал не відкриється. Немає жодної можливості, що з тобою трапиться щось погане, я подбаю про це.

-- А з тобою?

-- Зі мною все буде гаразд.

-- Сказав, як справжній брехун. Признавайся.

-- Чесно? Не знаю. Існує шанс, що нічого не трапиться. Існує також шанс на цілий ряд наслідків, від ледь незручних до геть неприємних.

-- Найгірший з яких, це…?

-- Найгірший з яких, це коли мене розірве на дрібні шматки. Але шанс на це мізерний.

-- Тобі не здається, що це трохи неправильний метод шукати безсмертя?

-- Амро, якби я все своє життя