браслетами.

— Майже. І ще одна остання перевірочка. У мене таке відчуття, що за мною стежать урядовці. Чи не міг би ти поглянути?

Артеміс трохи помовчав і звернувся до червоної коробочки:

 — Кубе, ти можеш визначити сигнали жучків у цьому помешканні?

Прибор задзижчав.

— Найсильніший іонний сигнал надходить із за­ходу, за вісімдесят кілометрів звідси, від супутника США з кодовим номером ST1132P. Зареєстрований у ЦРУ. Час надходження сигналу — вісім хвилин. Визначено ще кілька датчиків ЛЕП, пов’язаних із...

Артеміс швидко вимкнув звук. Звісно ж, ельфій­ське обладнання знайде інше ельфійське обладнан­ня. Над цим потрібно ще попрацювати. Якщо інфор­мація потрапить не в ті руки, на ельфів чекають неприємності.

— Що сталося, хлопче? Коробка ж іще не закінчи­ла. Хто ті ЛЕП?

Артеміс знизав плечима:

— Не заплатиш, не пограєш, як ви, американці, кажете. Одного прикладу достатньо. Ви на гачку в ЦРУ.

— ЦРУ,— зітхнув Спіро.— Вони підозрюють мене в продажу воєнних таємниць. Навіть змінили орбіту одного зі своїх супутників, аби стежити за мною.

— Або за мною,— зауважив Артеміс.

— Може, і за тобою,— погодився Спіро. — Ти з кожною секундою стаєш усе більш небезпечним.

Арно Блант іронічно гмикнув.

Батлер навіть не ворухнувся. Хтось має лишатися професіоналом.

 Спіро хруснув суглобами пальців — звичка, яку Артеміс не терпів.

— Отже, маємо вісім хвилин. Перейдемо до суті. Скільки ти хочеш за коробочку?

Артеміс не звернув уваги, його думки були за­йняті інформацією про датчики ЛЕП, яку він щойно почув від Куба. В одну бездумну мить він мало не видав своїх підземних друзів людині, здатній їх зни­щити.

— Перепрошую, що ви сказали?

— Я спитав, скільки ти хочеш за цю коробочку?

— По-перше, це Куб,— виправив його Артеміс.— А по-друге, він не продається.

Йон Спіро мало не задихнувся від обурення.

— Як не продається? Ти змусив мене перелетіти через Атлантичний океан, щоб показати те, що не продається? Якого біса?

Батлер обхопив пальцями рукоятку пістолета на поясі. Арно Блант завів руку за спину. Напруга зрос­тала.

Артеміс зчепив пальці.

— Містере Спіро, Йон. Я ж не дурень. Я розумію вартість свого Куба. В усьому світі не вистачить гро­шей, щоб за нього заплатити. Скільки б ви мені не заплатили, через тиждень він коштуватиме в тисячу разів більше.

— Чого ж ти хочеш, Фауле? — крізь зуби запитав Спіро.— Яка в тебе пропозиція?

 — Пропоную рік. За гарну ціну я триматиму мій Куб в таємниці ще один рік.

Йон Спіро покрутив ідентифікаційний браслет. Подарунок самому собі на день народження.

— Цілий рік не оприлюднюватимеш свій ви­нахід?

— Саме так. Тож ви матимете час, щоб продати свої акції до того, як усе обвалиться, та інвестувати виручені гроші в «Фаул Індастріс».

— «Фаул Індастріс» не існує.

Артеміс посміхнувся.

— Скоро з’явиться.

Батлер опустив руку на плече свого роботодавця. Таких, як Йон Спіро, дражнити не можна.

Але Спіро навіть не помітив глузування. Був зайнятий підрахунками. Крутив браслет, немов то були чотки.

— Твоя ціна? — нарешті запитав він.

— Золото. Одна метрична тонна,— відповів спад­коємець Фаулів.

— Багато.

Артеміс знизав плечима.

— Люблю золото. Воно не втрачає цінності. І до того ж, це зовсім мало в порівнянні з тим, що ви збе­режете.

Спіро подумав. Арно Блант за його плечем не зво­див очей з Батлера. Охоронець Фаула моргав, ніби нічого не сталося: у разі сутички сухі очі — дуже серйозна перешкода. Гра у хто кого передивиться — то для аматорів.

— Скажімо, мені не подобаються твої умови,— заговорив Йон Спіро.— Скажімо, я вирішу прихо­пити твій гаджет із собою просто зараз.

Груди Арно Бланта розправилися іще на санти­метр.

— Навіть якби ви забрали Куб,— посміхнувся Ар­теміс,— ви б не змогли ним скористатися. Такі тех­нології вашим інженерам навіть не снилися.

Спіро теж спробував посміхнутися.

— О, думаю, вони б здогадалися, що до чого. Навіть якщо на це пішло б років зо два, тобі було б байдуже. Там, де б ти опинився, про цю штуку ти б навіть не думав.

— Де б я не опинився, секрети Сі-Куба будуть зі мною. Він запрограмований на мій голос. Дуже ви­нахідливий код.

Батлер трохи зігнув коліна, приготувавшись стри­бати.

— Б’юся об заклад, що цей код ми зламаємо. У мене у «Фішн Чіпс» дуже непогана команда.

— Вибачте, якщо ваша непогана команда мене аж ніяк не вражає,— сказав Артеміс.— Ви вже кілька років плентаєтесь позаду «Фонетикса».

Спіро скочив на ноги. Йому не подобалася навіть назва. «Фонетикс» — єдина комунікаційна компанія, акції якої були дорожчими за акції «Фішн Чіпс».

 — Гаразд, хлопче, ти розважився. Тепер моя чер­га. Я маю йти, доки мене не застукав той супутнико­вий сигнал. Але я залишаю з тобою містера Бланта.— Він поплескав охоронця по плечу.— Ти знаєш, що треба робити.

Блант кивнув. Він знав. Чекав на цю мить.

Уперше відтоді, як почалася зустріч, Артеміс за­був про обід і зосередився на ситуації. Такого його план не передбачав.

— Містере Спіро. Ви ж не серйозно. Ми ж у людно­му місці, навколо нас цивільні. Ваша людина не може боротися з Батлером. Якщо ви не припините ці без­глузді погрози, я буду змушений відкликати свою про­позицію і негайно запустити Сі-Куб у виробництво.

Спіро поклав долоні на стіл.

— Послухай мене, хлопче,— прошепотів він. — Ти мені подобаєшся. За кілька років ти міг стати таким, як я. Та чи ти колись приставляв пістолета до чиєїсь скроні й натискав на курок?

Артеміс не відповів.

— Ні? — продовжив Спіро.— Звісно, ні. Для цьо­го потрібна сміливість. А в тебе її немає.

Артемісу забракло слів. Це з ним трапилося уже вдруге, відколи йому виповнилося п’ять років. Бат­лер зробив крок уперед. Неприкриті погрози — то вже його парафія.

— Містере Спіро. Не блефуйте. Може, Блант і ве­ликий хлопець, але не такий гнучкий, як я. І до того ж, між мною і вами зараз нікого немає. І повірте мені на слово, вам не сподобається.

Спіро вишкірив у посмішці жовті від нікотину зуби.

— Я б не сказав, що між нами нікого нема.

У Батлера з’явилося недобре передчуття. Немов на нього направили з десяток лазерів. Вони в пастці. Спіро якось удалося обійти Артеміса.

— Гей, Фауле? — поцікавився американець.— Ці­каво, чому твій обід так затримується?

І саме цієї миті Артеміс зрозумів, у яку халепу вони вскочили.

Усе сталося за долі секунди. Спіро клацнув паль­цями, і всі до одного відвідувачі ресторану витягли зброю. Вісімдесятирічна бабуся з револьвером у кіст­лявій руці вже не здавалася такою невинного. Із кух­ні вийшли двоє офіціантів з автоматами. Батлерові