літаком, хоч гелікоптером, хоч в'ючним мулом. Я мав дістатися до неї першим. Ми мали звести навколо нас мури й зачаїтися. Чи надовго — я не знав і не хотів знати.
Я знав лише, що Хорст Вернер здатен із нами зробити, якщо знайде нас.
Добре знав.
А ще мене не покидала думка: «А чи справді Анрі вже мертвий?»
Що то я недавно бачив там, у відділку?
Оте кліпання очима — може, то Анрі підморгнув? Може, той фільм — лише вправний відеомонтаж?
— Швидше, швидше! — знову гукнув я водієві.
Епілог
Бенджамін Гокінс
Лист до читачів
Коли ця книга вийшла, то її продаж набагато перевищив сподівання видавців. Та все одно я ніколи не міг собі уявити, що моя книга з'явиться в тисячах книжкових магазинів в усьому світі, а мені доведеться жити в халупі на схилі гори в чужій країні. Дехто скаже: «Бійся свого бажання, бо воно може справдитися». І я відповім: «Воно справдилося так, що я й уявити собі не міг». Зі мною — Аманда, моя любов. Вона швидко пристосувалася до захоплюючої краси тутешньої природи й самотності нашого нового життя. Вона двомовна й навчила мене говорити іншою мовою та куховарити. Ми відразу ж засадили овочами огород і раз на тиждень спускаємося пішки до гарненького села по хліб, сир та інші припаси. У цьому селі ми з Амандою й побралися — у маленькій церкві, збудованій руками відданих парафіян. Нас благословили там священик і парафіяни, для яких ми з Амандою стали як рідні. «Жевжика» похрестять, коли він з'явиться на цей світ, і я жду не діждуся, коли він народиться. Наш син. Але що належатиме йому по праву народження? Що я зможу йому дати? Коли я вперше побачив джип, що піднімався до нас із долини зміїстою колією, я озброїв свою наречену й розклав на столі біля вікна заряджені гвинтівки. Виявилося, що то був приватний перевізник, якого найняв мій видавець, щоб привезти мені пошту та новини з Великого світу. Ретельно обшукавши й відпустивши водія, я перечитав усе, що прислав мені Загамі. Я дізнався, що Підглядачів вистежили й заарештували, що всі з них постануть перед судом за вбивство та змову з метою убивства, а також за дрібніші злочини, що гарантовано забезпечить їхнє довічне перебування за ґратами. Часом мене невідступно переслідують думки про Хорста Вернера, його довгі руки та сталеві кулаки. І поки йде суд над ним та його поплічниками, я заспокоюю себе: «Принаймні я знаю, де він зараз». А потім переключаюся на Анрі. Інколи я прокручую в голові сцену його вбивства, як фільм на старому кінопроекторі. Спостерігаючи цю жахливу страту, я переконую себе, що він і дійсно мертвий. Та час від часу я майже не сумніваюся, що він усіх нас обдурив. Що живе собі спокійнісінько під новим вигаданим ім'ям — як і я. І що одного дня він нас знайде. Я дякую вам, мої віддані читачі, за листи, за висловлену вами турботу й за молитви про нашу безпеку. Нам добре тут жити. Інколи я буваю дуже щасливим, та все одно ніяк не можу позбутися страху перед отим виродком-психопатом, якого знаю аж надто добре, щоб заспокоюватися. І ніколи в житті не забуду родину Макденіелсів — Левона, Барбару та Кім.