«Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам'ятаю, Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю Дать йому за них заплату: Я поетові дарую В себе в замку гарну хату.
Я його талан співацький Так високо поважаю, Що співцем своїм придворним Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене Буде жити в шані, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися До убогої оселі, Принесли вони поету Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав Те запрошення знаднеє, А коли вони скінчили, Так промовив їм на сеє:
«Ви скажіте свому пану, Що заплати не бажаю, Бо коли я що дарую, То назад не одбираю.
Хай він сам те пригадає, Що то ж я йому дав злото, Хоч тепер об тім жалкую, Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу Слави з рук його приймати, Бо лихую тільки славу Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів, — З ними щастя не здобуду. Як я ними увінчаюсь, То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте, Що поки я буду жити, Не подумаю довіку Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги До Бертольда і сказали: «Так і так поет відмовив, Ми даремне намовляли...»
Аж скипів Бертольд, почувши Гордовитую відмову, До поета посилає Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю, Що тепер настав день суду, Що терпів його я довго, Але більш терпіть не буду.
Коли він складання віршів Бунтівничих не покине, То в тюрму його закину, Там він, клятий, і загине!»
Знову слуги подалися До убогої хатини І, підходячи,почули Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги, Бачать: зібрана громада, Всі стоять навколо ліжка, Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці, Третій день лежить в недузі, Слухачі навколо нього Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає, То щось пише на папері Й роздає писання людям, — Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати, І поет один зостався, Подививсь на слуг спокійно, Гордовито привітався.
Всі Бертольдові погрози Слухав мовчки, усміхався. А коли скінчили слуги, Так до них він обізвався:
«Ви скажіть свойому пану, Що готовий я в дорогу, Тільки хай велить прислати Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві Я не можу встать з постелі, Вам нести мене прийдеться Аж до нової оселі.
Та й в темниці буду вільний, — Маю думи-чарівниці, Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці Гіркий жаль і тяжка туга, І тоді потрійна стане І страшна його потуга.
І поет від свого люду Не почує слів догани В день сумний, коли на нього Накладатимуть кайдани!»
Так довіку у темниці Довелось поету жити, За тюремний спів він мусив Головою наложити.
Та зосталися на світі Молоді його нащадки, Що взяли собі у спадок Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю, І Бертольда вбили люде, Та й гадали, що в країні Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду Молодий його нащадок, І пиху його, й маєтки Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки графські Тюрми міцнії будують, А поетові нащадки Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного Виступає слово праве — Ох, страшне оте змагання, Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться Того діла й того слова, То скінчиться давня казка, А настане правда нова.
1893, 12/ХI