Євген Велтистов Пригоди Електроника

ДЛЯ НАЙДОПИТЛИВІШИХ

Цю книжку можна було б видати без передмови.

То навіщо ж передмова? Та ще й написана людиною, яка в дитинстві сама без передмов приступала до пригод улюблених героїв. Річ у тім, що про Електроника знає нині сила-силенна дітей. Нелінивих і допитливих. А раптом найдопитливіші захочуть дізнатися про автора улюбленої трилогії? Або ще щось, пов’язане з нею.

Саме для них і написана передмова.

Отже, автор — Євген Велтистов.

Симпатичний. Худий і довгий, в окулярах. Москвич.

Народився в сім’ї військового інженера. У 1934 році.

Тепер тут прокладають Новокіровський проспект. А раніше була Домниківська вулиця. За адресою Домниківська, 3, була 265-а школа.

Ішла війна. Велика війна. На другий рік війни він прийшов сюди вчитися. Книжок було мало. Зошитів ще менше. Дуже кортіло читати. Коли запитали, ким ти станеш, відповів: «Продавцем дитячих книжок. Щоб прочитати все».

Потім він передумав. Вирішив стати журналістом. Це було тверде рішення. Закінчив факультет журналістики. Почав працювати — спочатку в газетах, потім — редактором відділу в популярному журналі «Огонек». Відав фейлетонами й усякою всячиною, що друкувалася на останніх сторінках. Був ще худішим, ніж зараз. І тому здавався ще довшим. У багатоповерховому будинку редакція займала три поверхи. І коли у святкові дні вивішували веселу стіннівку, Велтистова зображали приблизно так: голова на третьому поверсі, тулуб — на другому, а ноги бігли по першому.

Він був справжнім репортером: невтомно вишукував новини. Знаходив цікавих людей. Він знайшов, наприклад, в одному арбатському провулку авторку знаменитої пісеньки «В лесу родилась елочка», бабусю Р. Кудашеву. І зумів їй допомогти, бо потрібна була допомога. Він також допоміг дитячому садку поселитися на розкішній дачі, яка доти належала шахраєві. А зарубіжному письменникові-фантастові — побачити атомний реактор в Дубні.

Познайомився з відважними будівельниками Братської ГЕС. Зустрічався з творцями радянської космічної техніки. Брав інтерв’ю у начальника кримінальної поліції міста Нью-Йорка, коли був у відрядженні у США. І мовою дружби порозумівся з японськими робітниками.

Він накопичував враження. І обдумував майбутні повісті..

Рукопис першої книжки він приніс у видавництво «Детская литература». Незабаром книжка побачила світ. За нею побачили світ інші. їх було чимало. Назву їх: «Пригоди на дні моря» (1960), «Тяпа, Борька й ракета» (1962), «Електроник — хлопчик з чемодана» (1964), «Ковток сонця» (1967), «Гум-гам» (1970), «Рессі — невловимий друг» (1971), «Випромінювати світло» (1973), «Переможець неможливого» (1975), «Мільйон і один день канікул» (1979), «Ноктюрн порожнечі» (1982).

Книжки «Випромінювати світло» й «Тяпа, Борька й ракета» Є. С. Велтистов написав у співавторстві з дружиною і другом — Мартою Барановою.

Повість-казку «Мільйон і один день канікул» палко рекомендував дітям космонавт Віталій Севастьянов. Газета «Правда» якось розповіла, як він розмовляв з дітьми про «чорні дірки», описані Є. Велтистовим у цій космічній казці. Але повернімося до Електроника.

…Наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років школярі почали вчитися за більш насиченими програмами. Тріумфальний політ Гагаріна проклав шлях у космос. Слово «кібернетика», що походить від давньогрецького «керую кораблем», стало відоме навіть домогосподаркам. На сторінках газет сперечалися про долю лірики в технічний вік. Завзяті прихильники фізики зводили роль мистецтва в майбутньому до жалюгідного мінімуму. «Лірики» були занедбані, «фізики» в пошані. Поширився інтерес до наукової фантастики. Уява літераторів заводила читачів у такі глибини світобудови, які й не снились попереднім поколінням.

Отоді й був написаний «Електроник — хлопчик з чемодана». До речі, чому саме «з чемодана»?

Цей образ виник так. Якось молодий автор зібрався у відпустку, до моря. Склав чемодан, сів у таксі. Несе чемодан до поїзда й дивується: важкий. Ніби там не сорочка й ласти, а цеглини. Щоб нести було легше, веселіше, став фантазувати: може, в чемодані хтось є? Може, там… електронний хлопчик? Ось поставлю, подумав, чемодан на полицю, відкину кришку, хлопчик розплющить очі, підведеться і скаже: «Здоров! Мене звуть Електроник…» Зайшов у купе, клацнув замками й ахнув. Виявляється, в поспіху переплутав чемодани: взяв інший, набитий книжками. Поїзд рушив… Довелось біля моря обійтися без ластів. Зате начитався досхочу. А про уявлюваного хлопчика з чемодана не забув.

Як відомо, казка підлягає загальним законам мистецтва. Буває, розповідає літератор про близьке, буденне, все в нього зовні правдоподібно. А читач, відчуваючи фальш, каже, як режисер неуважному акторові: «Не вірю!» Це вирок.

У книжці Є. Велтистова дивовижні, неймовірні ситуації відбуваються одна за одною. Але написані повісті про Електроника виразно, яскраво. І, з самого початку сприйнявши умовність, святкову фантастичність сюжету, віриш уже всьому: і лукавому професорові Громову, який віддавав перевагу звичайному таксі над вертольотами, й хлопчикові-роботові, що виявився мов дві краплі води схожим на школяра Сергійка Сироїжкіна, й нечуваній Країні двох вимірів, де все плескате — люди, будинки, м’ячі, дерева… Та іншим чудесам. Усе це художньо вірогідно.

Є. Велтистов справді вміє говорити про складне просто. Він здатний побачити звичні, навіть банальні речі з нового боку. Його перо оживляє безплотне, перетворює абстрактне на конкретне. Він, безперечно, «фізик», а не «лірик». Симпатії на боці точних наук. Але зневаги до «лірики» він не поділив. Герої «Електроника» не однобічні: так, математик Таратар, розповідаючи учням про процес творчого відкриття, навів як приклад… вірші Пушкіна. Прочитав їх тихо, майже пошепки. І до класу немов увірвався безшумний вітерець, що затуманив очі.

Цікаво, а цей математик — вигаданий? Виявляється, не зовсім. Працюючи над «Електроником», автор вчащав до однієї московської спецшколи з математичним ухилом. Познайомився із старим учителем. Старого вчителя звали І. Я. Танатар. На уроках Танатар не обходився без жарту, ходив з дітьми в походи й випускав у класі газету «Програміст-оптиміст» на «танатарській» мові формул. Коли у видавництві обговорювали рукопис «Електроника», автор попросив дати її на рецензію старому вчителеві. Й дістав від нього відзив: майбутня книжка «має зацікавити читача».

Фантастів усього світу хвилює тема збунтованої машини. Є книжки, де ця тема розв’язана трагічно. Це можна зрозуміти: