казали, що він “найкрасивіший з принців на Землі, привітний і чарівний співрозмовник”. Підтверджую, і з дитинства ми стояли одне за одного, дядько і небога, розлучені на дев‘ять років, разом всю решту життя.

Ми поверталися з похоронів мами і маленького Орла, якому судилося стати герцогом Аквітанії, і який не став ним, бо його здолали гнійники. Французький король, Людовик VI Товстий, прислав на погреб своїх родичів. А сам відбувся дипломатичною брехнею, всі знали, що його прикувала до ліжка дизентерія.

Але король жадав багатої Аквітанії. Жадав наших виноградників і наших млинів, пасовищ і худоби, яка на них паслася. Жадав веселощів наших трубадурів і барвистості нашого одягу. Жадав мальовничого двору в Пуатьє і нашого прекрасного палацу в Бордо. Суворі жителі півночі, з певною антипатією, називали нашу землю “Південь”.

Мій батько був його васалом, але був багатшим, могутнішим, його землі в п‘ять разів більшими. Його вплив і славетні діяння за життя перетворили його в святого, і вся ця аура героїзму принижувала короля.

Він хотів, щоб я належала йому.

З тієї миті, коли помер Орел, він хотів, щоб я належала йому.

Він відправив кількох своїх братів з підлою місією, двоє з них викрали мене, скориставшись неуважністю Рая, і мали намір насильно заволодіти Аквітанією. Існував звичай ґвалтувати спадкоємець і після цього змушувати їх до шлюбу, щоб здобути посаг. Від колиски мати повторювала мені: ”Якщо таке трапиться, це буде твоя вина”. І ні, нічого не трапилося, бо цього немає в хроніках. Тільки я знала, що відбулося, і вирішила, що нічого не сталося, отже нічого не було.

“Damnatio memoriae”, наказав мені привид дідуся.

-- Зітри це з пам‘яті.

Забудь колишнього ворога. Не думай про нього, не говори про нього, не пиши про нього, не повертайся на те місце, де тебе скривдили.

Я ледь не померла від болю, коли мене рвали всередині, під тим похмурим мостом я навчилася, що плоть дівчинки повинна поступитися, бо воля чоловіка сповненого рішучості відкрити її, цього не зробить. Це був акт війни і поле бою, боягузи, це було тіло маленької дівчинки.

Перший життєвий урок: шукай іншу зброю.

Рай і ці дві букви стали моєю зброєю. Брати короля Капетингів загинули, не встигнувши відправити Товстому повідомлення, що вони вдерлися в мою плоть, а отже і в Аквітанію. Я вперто твердила Раю, що нічого не трапилося, він вдав, що вірить мені, завантажив французів у човен і повеслував у заводь Гаронни, де ми рідко бували. Дідусь привіз з хрестового походу велетенських риб і з тієї пори їх там розводили. Риба була хижою. В тих водах Капети і зникли. Ми ніколи про це не говорили, батько ніколи нічого не довідався, з нього було досить і дуелі. Нічого моїм фрейлінам, нічого тіткам. Маленька Аліса, моя сестра, моє друге я, була не в тому віці, щоб вислуховувати мої одкровення. На це ще прийде час.

Я стала німою, всі приписували це тому, що я не могла порадити собі з жалобою після втрати матері й брата.

Мої слова вбивали.

Я перестала їх вимовляти, хоча завжди обожнювала слова.

Німа і невидима, мовчання мало свої переваги.

Щоб не сумувати за ними я знайшла притулок в бібліотеці дідуся і батька. Вивчила напам‘ять Посібник життя герцогів Аквітанських, щось на кшталт суміші порад, які мій рід записував з тієї пори, як одного з моїх предків призначили правителем нашого народу.

“Пливи у своєму човні”, максима Евріпіда, яку Рай повторював собі з дитинства, сторінка восьма. Або “Пам‘ятай пораду старого капітана: якщо хтось втрачає мужність, дай йому керувати судном”, яку мій дідусь Вільгельм підтвердив на двадцять четвертій сторінці.

Однак, трапилося ще дещо.

Батько, не зважаючи на потрясіння своїх васалів – сумнозвісного Лузіньяна, Тайбура, та інших радників – вирішив, що ця німа дівчинка в майбутньому стане їхньою правителькою.

Як у всіх жінок аквітанок в моєму роду, в мене рано проявилися таланти.

Я вже володіла латинню, англійською норманів, нашою окситанською і гортанною мовою ойль, на якій спілкувалися на французькому дворі в Парижі. Я була найкращим сокольником серед своїх однолітків, мені подобалося полювати – не на лякливих оленів, я воліла лютих кабанів – і сім дисциплін знань не були для мене жодною таємницею: граматика, арифметика, логіка… Я підписала свій перший закон після похорон матері, у вісім років. Ось це залишилося в хроніках, і на цей раз, відповідало істині.

Коли я вирішила замовкнути, трапилося ще щось. Чудо, яке я швидко навчилася приховувати. Завдяки тому, що я тримала рот на замку і спостерігала за васалами батька на Радах, за служницями, що бігали коридорами нашого палацу в Бордо, за шпигунами – невловимими аквітанськими котами, про них я розповім пізніше – чиї тіні стукали в двері самітної батьківської кімнати, завжди незадовго до світанку, я навчилася зосереджуватися на дрібних деталях. Я набула дару вражаючої спостережливості. Здається дрібниця, проте саме завдяки цьому я стала винятковою і отримала корону, яку з часом наділа.

-- Я щойно з кухні, моя пані.

Неправда. Вона прийшла з якогось місця з глиною і сіном, край її сукні говорив голосніше і чесніше ніж брехня моєї фрейліни.

-- Ось документ з печаткою, який підтверджує, що я втратив руку в бою.

Теж брехня. Йому відрубали руку за кару. Рівна рана від досвідченої руки професійного ката, а не поперечний удар у випадковому місці зап‘ястка завданий відчайдушним ворогом, що налетів наосліп у бою. А докладніше, за крадіжку, виникло в моїй пам‘яті.

Я називала її своєю “внутрішньою бібліотекою”.

Я ніколи не довідалася, звідки взявся цей феномен, але мені вистачало прочитати текст один раз, а тоді я могла закрити очі й пригадати всі деталі так, наче переді мною знаходилося полотно. В своїй голові я переглядала архіви діда Вільгельма і шукала міста, в яких обрубували руку за такий злочин. Було достатньо вислухати решту фальшивої розповіді й скільки разів він згадував південь та імена гасконських правителів – Пардіака, Арманьяка чи Фезансака – щоб зрозуміти, що цей балакучий авантюрист не був васалом Готфріда Гарного, честолюбного графа Анжу, нашого північного союзника.

-- Не довіряй йому, батьку. Він не нормандець, як сам твердить, -- шкрябала я тоді по-окситанськи на аркуші, що лежав на столі, коли ми приймали наших підданих.

Батько керувався власним чуттям, а не восьмилітньої німої