після прибуття до двору Його Величності я почав наполягати на лікуванні меркурієм, яке мало тривати три тижні, але Його Величність ніколи не міг знайти часу, щоб у спокійному стані вживати ртуть, а в подорожі таке лікування було недостатньо ефективним. Із інших королівських хвороб мене непокоїла подагра, хоча їй легко було зарадити, бо вона з'являлася від непоміркованості в їжі й питті. З нею вистачало боротися постом, але в подорожі важко було постити. Тож небагато я робив для Його Королівської Величності.

Король прямував до Львова, а дорогою зустрічався з місцевими вельможами, домагаючись підтримки й нагадуючи, що вони — його піддані, бо вірність тієї шляхти була дуже сумнівною: вони обстоювали тільки власну користь, а не благо Речі Посполитої. Приймали нас начебто гідно, напоказ, із великою пишністю, але часом я відчував, що дехто тут вважає короля прохачем. Бо що це за королівство, де володаря обирають за допомогою голосування! Хто це таке бачив?

Війна є феноменом страшним, пекельним — навіть якщо самі битви не зачіпають людських осель, то вона й так розходиться по всіх усюдах, під найубогіші дахи — голодом, хворобами, загальним страхом. Серця черствіють, байдужіють. Людське мислення змінюється повністю — кожен дбає лишень про себе й думає тільки, як йому самому вижити. Не один стає при цьому жорстоким і нечулим до чужого страждання. Скільки ж тією дорогою з півночі до Львова бачив я лиха, спричиненого людьми, скільки беззаконня, насильства, убивств, небувалого варварства. Цілі села спалені, поля перериті, перетворені на пустища, повсюди ростуть шибениці, наче тільки цьому має служити теслярське ремесло — створенню знарядь убивства і злочинів. Людські тіла непоховані, розшарпані вовками й лисицями. Тільки вогонь і меч працюють тут. Усе це хотілося б забути, але й зараз, коли я вже повернувся на батьківщину й пишу ці слова, весь час стоять у мене перед очима ті образи, і позбутися їх я не можу.

Новини до нас доходили щораз гірші, а лютнева поразка командувача Чарнецького в битві зі шведами під Голембом так відбилася на королівському здоров'ї, що ми врешті-решт мусили зупинитися на два дні, аби король міг спокійно споживати єгерську воду й пити декокт, аби відновити нервові сили. І було так, наче на королівському тілі відбивалася вся хвороба Речі Посполитої, немов поєднувала їх таємнича спорідненість. Бо після тієї програної битви, ще до того навіть, як до нас дійшли листи, мав Король напад подагри з гарячкою і таким страшним болем, що ми ледве дали йому раду. Десь за два дні дороги до Луцька, як минали ми спалений татарами два роки тому Любешів і їхали густими вологими лісами, я усвідомив, що немає на землі потворнішої країни, і почав шкодувати, що погодився на цю подорож. Бо я був глибоко переконаний, що додому вже не повернуся і що перед лицем цих нескінченних боліт, перед лицем вологого лісу, низького неба, калюж, покритих тоненькою кригою, що нагадували рани якогось велетня, що лежить на землі, усі, бідні чи багатше одягнені, королі, пани, солдати чи селяни — усі ми ніщо. Ми бачили понищені вогнем мури костелу, де татарські дикуни замкнули мешканців села і спалили живцем, ліси шибениць і чорні попелища з обвугленими трупами людей і тварин. І я тільки тоді як слід зрозумів королівський задум — вирушити до Львова і в цей страшний час, коли зовнішні сили розривають Річ Посполиту, віддати країну під опіку найбільше тут шанованої і славленої Марії, Христової Матері, благаючи її в цей спосіб про заступництво у Бога. Спочатку здавалося мені дивним таке вшанування Божої Матері. Я часто мав враження, що вони тут вшановують якусь поганську богиню, і — аби тільки не подумали, що я богохулю, описуючи таке вшанування, — сам Бог і Син Його в почті Марії покірно несуть за нею стрічки. Тут кожна капличка посвячена Марії, тому я так сильно звик до її зображень, що й сам почав молитися їй поганими вечорами, коли ми, промерзлі й голодні, влаштовувалися на нічліг, гадаючи в глибині серця, що вона є володаркою цього краю, тоді як у нас панує Ісус Христос. Не лишалося нічого іншого, крім як повністю віддатися вищій силі.

Того дня, коли Король мав напад подагри, ми затрималися в маєтку пана Гайдамовича, луцького підкоморія. Це був дерев'яний дім, побудований на сухому горбі серед боліт, оточений халупами лісорубів, нечисленних селян і челяді. Його Величність не вечеряв, одразу пішов і ліг, але спати не міг, тому я мусив приспати його своїми мікстурами.

Ранок був настільки погідний, що невдовзі після світанку кілька вояків із королівського кортежу, аби скоротити час очікування перед тим, як рушити в дальшу дорогу, вирушили в хащі, начебто за дичиною, і зникли з наших очей. Ми сподівалися делікатної сарни або фазанів, а тут наші мисливці привезли таку незвичайну здобич, що ми всі без винятку оніміли, включно із заспаним Королем, який одразу ж прийшов до тями.

Це було двоє дітей, маленьких і худих, одягнених бідно й навіть гірш ніж бідно — в якесь грубо виткане полотно, подерте й вимазане грязюкою. Волосся мали склеєне в посторонки, які тут-таки привернули мою увагу, бо це був чудовий приклад plika polonica. Діти були зв'язані, наче сарни, й приторочені до сідел — я боявся, чи їм у цей спосіб не зашкодили й не поламали їхніх тоненьких кісточок. Вояки тлумачили, що інакше не можна було, бо ті кусалися й копали ногами.

Коли Його Величність закінчив снідати, а потім мав іще пити настій із трав, що давало надію на покращення його настрою, я вийшов до тих дітей і, наказавши спершу обмити їм обличчя, придивився до них зблизька, остерігаючись, однак, щоб мене не покусали. Якщо оцінювати за зростом, я би сказав, що вони мали десь чотири і шість років, однак, судячи із зубів, я вирішив, що вони старші, хоча виглядають маленькими. Дівчинка була більшою і сильнішою, хлопчик натомість — мізерний, збідований, але цілком притомний і рухливий. Але те, що мене найбільше в них зацікавило, — це шкіра Вона мала дивний, якого я ніде раніше не бачив, відтінок — чи то молодого горошку, чи то італійських оливок. Волосся, яке сковтуненими стручками звисало їм на обличчя, було світлим, але немовби вкритим тоненьким зеленим шаром, наче замшіле каміння. Молодий Ричивольський сказав мені, що оті Зелені Діти, як ми їх одразу назвали, — то, мабуть, жертви війни, яких природа вигодувала в лісі, як можна було почути хоча б в історії про Ромула і Рема. Поле дії природи є величезним, значно більшим, ніж скромна ділянка людини.

Якось питав мене Король — коли ми їхали степом від Могилева, де на горизонті ще диміли попалені села, які швидко поглинав ліс, — що це таке, природа. Тож я відповів йому, відповідно до свого переконання,