першокласне гоління!»

Я не відмовився від його бажання вчинити добре діло і дозволив запровадити себе до невеличкого салону, де перед трьома великими дзеркалами стояли три крісла-вертульки, з яких два були зайняті чоловіками із задертими головами і намиленими обличчями. Над ними схилилися дві жінки в білих халатах. Костка підійшов до одної й щось прошепотів їй; жінка витерла бритву серветкою й погукала в підсобку: звідти вийшла молода дівчина в білому халаті і взялася надавати послуги панові, який лишився сидіти у фотелі, а жінка, з котрою перешіптувався Костка, коротко кивнула мені й махнула, запрошуючи сісти у вільне крісло. Ми з Косткою попрощалися, потиснувши один одному долоні, а тоді я вмостився у кріслі, опершись потилицею на подушечку, яка служила підголівником, а що давно вже не любив дивитися на себе, то уникав дзеркала, яке було переді мною, відводив очі й блукав поглядом поміж плямами на побіленій вапном стелі.

Дивився у стелю й тоді, коли відчув на шиї пальці тієї перукарки, яка заправляла за комір моєї сорочки край білого простирала. Потім вона відступила на крок, чутно було, як зачовгала бритва по ременю, і я завмер у пречудовій розслабленості, охоплений щасливою байдужістю. Трохи згодом відчув, як вогкі пальчики ковзкими порухами щедро наносять крем на мої щоки, аж на думку спала чудернацька річ: якась невідома жінка, яка мені так само байдужа, як і я їй, лагідно пестить моє обличчя. Потім перукарка почала збивати помазком мильну піну, і мені здалося, ніби я, може, навіть і не сиджу, а просто таки пливу в білому просторі, поцяткованому плямами. А далі уявляв собі (адже думки навіть у стані відпочинку не припиняли своєї гри), що став беззахисною жертвою, яка цілком потрапила в розпорядження жінки, що зараз точить бритву. Оскільки тіло немовби розчинилося й відчував я тільки моє обличчя, якого торкалися пальці, то легко уявив собі, що її спритні пальчики тримають (обертають, пестять) мою голову, нітрохи не пов’язуючи її з тілом і немовби сприймаючи як таку, що існує окремо, тож гостра бритва на сусідньому столику мала тільки завершити оту пречудову автономність моєї голови.

Потім пестощі припинились, і я відчув, як перукарка відвернулася, цього разу сягнувши по бритву, і я подумав собі (адже думки не припиняли своєї гри), що треба було б поглянути, яка ж на вигляд та, що тримає (зводить) мою голову, яка ж вона, моя ніжна убивця. Я одірвав погляд від стелі й зиркнув у дзеркало. Мене наче правцем поставило: гра, що так тішила мене, дивним чином ураз прибрала реальних обрисів; мені видалося, наче я знав колись цю жінку, що схилилася наді мною.

Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я з’ясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло п’ятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.

Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.

Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через п’ятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.

Потім вона взяла серветку й осушила моє обличчя. Базіка допіру вибухнув гучним реготом, утнувши якийсь дотеп, та я помітив, що моя перукарка не засміялася, отже, не звертала особливої уваги на те, що казав їй той чоловік. Це збентежило мене, адже я вбачав у цьому доказ, що вона впізнала мене і почувається стривоженою. Вирішив озватися до неї, коли встану з того фотеля. Ось вона зняла серветку, що була довкола моєї шиї. Я підвівся. Дістав п’ять крон із внутрішньої кишені піджака. Сподівався, що наші погляди знову зустрінуться, щоб я міг звернутися, назвавши її на ім’я (чолов’яга знай балакав), та вона обернулася, хутко і байдуже взяла гроші, аж я раптом подумав собі, чи не зсунувся я з глузду і чи не повірив у власну оману, та й більше не зважився сказати їй жоднісінького слова.

Салон покинув із відчуттям якогось чудернацького невдоволення; все, що знав, було те, що нічогісінько я не знаю й що душа моя геть огрубіла, якщо сумніваюся, чи це те обличчя, яке я колись так любив.

Звичайно, ніяких труднощів у тому, щоб з’ясувати правду, не було. Я чимдуж подався до готелю (дорогою здибав на протилежному боці вулиці давнього друга юності, Ярослава, керівника оркестру з цимбалами, та, наче втікаючи від настирливої і надто вже гучної музики, хутко відвернувся) і з готелю зателефонував Костці; він був іще в лікарні.

— Скажіть-но, та перукарка, якій ви доручили мене, зветься Люція Шебеткова?

— Зараз у неї інше прізвище, але це вона. А як це ви її знаєте? — запитав Костка.

— З дуже давньої давнини, — відказав я і, навіть не подумавши про вечерю, вийшов з готелю (надворі вже смеркало), щоб іще прогулятися.

Частина друга Гелена

1

Сьогодні ввечері я вкладуся спати рано, хтозна, чи зможу заснути, але таки ляжу зарання, Павел пополудні подався до Братислави, я завтра удосвіта маю летіти у Брно, а потім іще автобусом мандрувати, маленька Здена два дні сидітиме сама в порожній хаті, та її це не засмучує, не потрібне їй наше товариство, принаймні моє, вона обожнює Павла, Павел перший її чоловічий ідол, мушу визнати, він уміє знайти до неї підхід, як умів і до всіх жінок знайти його, зокрема і до мене, що й казати, це таки