сміявся. А коли його питали чому, то казав, що не бачить для цього причини. Він обожнював Боксера, хоч відверто цього й не виказував: недільні дні вони проводили у невеликому загоні за садком, де мовчки паслися поруч.

Коні вляглися, а до хліва втягнувся, неголосно ґелґочучи, виводок каченят, які втратили свою матір. Каченята шукали місця, де б на них ніхто не наступив. Конюшинка зігнула величезну передню ногу, утворивши своєрідну загорожу, каченята вмостилися в ній і невдовзі задрімали. Потім нагодилася Моллі, гарненька й дурненька з вигляду біла кобилка, яку запрягали в бричку містера Джонса. Вона трималася з показною вишуканістю, хрумаючи грудочку цукру. Вмостилася попереду, не перестаючи стріпувати білою гривою, щоб усі побачили вплетені в неї червоні стрічки. Останнім прийшов кіт, роззирнувся довкола, шукаючи затишного куточка. Потім втиснувся між Боксером та Конюшинкою. Він вдоволено муркотів, поки Майор виголошував промову, втім, так і не почув жодного його слова.

Зібралися майже всі, окрім прирученого ворона Мойсея, що дрімав на тичці за задніми дверима. Перечекавши, поки вляжеться гамір, Майор прокашлявся і почав:

— Товариші, ви вже чули, що цієї ночі мені приснився химерний сон. До нього я ще повернуся, але спершу скажу ось що. Не певен, що тепер мені пощастить довго пробути з вами, товариші. Але перш ніж відійти, вважаю своїм обов’язком поділитися з вами мудрістю, яку надбав. Я прожив довге життя, тож, лежачи самотою в хлівці, мав досить часу для роздумів. Смію гадати, що сенс життя на цій землі я розумію незгірше від будь-кого з вас. От про це я і хочу з вами поговорити.

У чому, власне, сенс нашого життя, товариші? Гляньмо правді у вічі: наше життя жалюгідне, виснажливе й недовге. Ми з’являємося на світ і отримуємо їжі рівно стільки, аби лише не здохнути. А ті з нас, хто придатний до роботи, мусять працювати до цілковитого виснаження; щойно ми стаємо непридатними, нас жорстоко і безжально ріжуть. Жодна тварина в Англії, якій більше року, не відає, що таке щастя і дозвілля. Жодна тварина в Англії не є вільною. Життя тварини — це злидні й рабство; отака вона, очевидна правда.

Але хіба такий природний стан речей? І хіба наша земля настільки убога, що не здатна прогодувати тих, хто на ній живе? Ні, товариші! Тисячократ ні! Англійська земля родюча і клімат у нас сприятливий; земля спроможна прогодувати значно більше тварин, ніж є зараз. Лише наша ферма прогодувала б десяток коней, двадцять корів, сотні овець, і то так, що всі жили б у такому достатку і з такою гідністю, які годі навіть уявити. Чому ж тоді ми й досі отак гибіємо? Бо люди присвоюють собі майже всі результати нашої праці. Ось де, товариші, відповідь на всі наші злигодні. Вона в одному-єдиному слові — Людина. Людина — ось наш справжній ворог. Усуньте Людину, і тоді назавжди зникне першопричина голоду та виснажливої праці.

Людина — єдина істота, що не виробляє, а лише споживає. Вона не доїться, не несеться, вона заслабка тягнути плуга, надто повільна, щоб ловити зайців. Проте вона — господар над тваринами. Вона змушує їх тяжко працювати, віддаючи мізерну дещицю, аби ми лише не померли з голоду, решту ж забирає собі. Нашою працею ореться земля, нашим гноєм вона удобрюється, а ми тільки й маємо що власну шкуру. Ось ви, корови, переді мною: скільки молока надоїли з вас цього року? А що сталося з тим молоком, яким би вам напувати своїх теляток? Усе до краплі пішло в горлянки наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року? Скільки з тих яєць вивелося курчат? Обмаль. Все пішло на продаж, аби збагатити Джонса та його людей. А де твої, Конюшинко, четверо лошат, що ти привела? Вони ж мали підтримувати й тішити тебе на старість! Усіх продали, коли їм не сповнилося ще й року. І жодного ти вже ніколи не побачиш. Що ти знала, окрім голодної пайки й стійла за всі свої муки і всю свою працю у полі?

При всій жалюгідності нашого існування нам навіть не дають померти своєю смертю. Я не нарікаю на свою долю, ні, бо мені ще пощастило. Мені дванадцять років, у мене понад чотири сотні дітей. І це природне життя свині. Але врешті-решт нікому не уникнути безжального рожна. Ось ви — молоді підсвинки переді мною, через рік будете верещати на бойні від смертельного жаху. Ми всі мусимо пройти через це жахіття: корови, свині, кури, вівці — всі. Навіть у коней та псів не краща доля. Щойно у тебе, Боксере, знесиляться твої м’язи, як того ж дня Джонс продасть тебе живолупу, а той переріже тобі горло, а твоє м’ясо згодує хортам. А псам, коли ті старіють і втрачають зуби, Джонс прив’язує на шиї цеглину й топить у найближчому ставку.

То хіба не ясніше ясного вам, товариші, що всі напасті наші через людську тиранію? Позбудьмося Людини, і плоди нашої праці належатимуть лише нам самим. І вже чи не наступного світанку ми стали б багатими і вільними. То що ж нам робити?! А треба нам трудитися вдень і вночі, душею і тілом, аби здолати людське поріддя! Тож мій заклик до вас, товариші, — Повстання! Не знаю, коли воно станеться, через тиждень чи через століття, але так само впевнено, як бачу цю билинку перед собою, бачу й те, що рано чи пізно справедливість переможе. Зверніть свої погляди у той день, товариші, на той короткий залишок вашого життя. А найперше передайте мій заклик своїм нащадкам, щоб майбутні покоління боролися до остаточної перемоги.

І пам’ятайте, товариші, нехай ваша рішучість буде несхитною. Ніщо не повинно збити вас із правильного шляху. Не слухайте, коли вам казатимуть, нібито в людини й тварини спільні інтереси, що процвітання Людини водночас означає і ваше власне процвітання. То все брехня! Людина дбає лише про власну користь. А серед нас, тварин, нехай запанує цілковита єдність, справжнє братерство у боротьбі. Всі тварини — товариші!

Зчинився страшенний гармидер. Під час промови Майора з нір вилізли чотири пацюки і, звівшись на задні лапки, стали його слухати. Раптом їх помітили пси, і лише блискавична втеча до своїх нір врятувала пацюкам життя. Майор підніс ратицю, закликаючи до тиші.

— Товариші, — знову заговорив він, — тут нам треба дещо з’ясувати. Дикі створіння, як ото щури або зайці, вони нам друзі чи вороги? Давайте визначимось голосуванням. Тож я запитую у шановних зборів: щури нам — друзі чи ні?

Відбулося голосування, і переважною більшістю голосів визнали, що щури — друзі. Лише четверо були проти: троє псів і кіт, що, як згодом з’ясувалося, голосував і «за», і «проти».

— Ще хочу ось що сказати, — продовжив Майор. — Я лише нагадую, що ваш священний обов’язок — ненавидіти Людину й усе, що з нею пов’язане. Усе, що на двох ногах — ваш ворог. Усе, що на чотирьох ногах і з крильми — ваш друг. І затямте собі: борючись з