Всеволод Зіновійович Нестайко Супутник «Лiра-3»

ШВЕЙЦАРСЬКА МАРКА

Сашко — філателіст. Ви, звичайно, знаєте, що це таке. Це людина, яка збирає, колекціонує поштові марки. Сашко дуже захоплюється цією справою. Четвертий рік захоплюється. З першого класу.

І назбирав він уже тих марок досить-таки багато. Понад двісті штук. У нього спеціальний альбомчик є, куди він наклеює марки. В тому альбомчику тільки дві сторінки порожні лишилися — скоро доведеться новий купувати.

Пишається Сашко своєю колекцією. Кожна нова марка для нього — свято. І найулюбленіше Сашкове місце в усьому Києві — це на розі Хрещатика і площі Калініна — Головпоштамт. Там як зайти — зразу ліворуч — прилавок: марки продають. Продавщиця вже знає Сашка і привітно усміхається йому.

Навколо люди снують. Юрмляться, заклопотані, кудись поспішають — як на вокзалі. Таке враження, ніби зараз має відійти поїзд далекого слідування.

Над входом куранти — «Години свiту», — надзвичайний годинник, один на цілий Київ. Дивлячись на нього, можна довідатись, котра зараз година в будь-якому місці земної кулі. Кожної чверті години куранти наповнюють зал поштамту, та й не тільки зал, а й усю площу Калініна, весь Хрещатик — лунким розкотистим дзвоном.

І відчуває себе Сашко ніби на перехресті всіх доріг землі...

Хороше!..

Сьогодні в Сашка чудовий настрій. По-перше, дві п’ятірки одержав — з географії і з письма. По-друге, сьогодні субота, і тато обіцяв після роботи піти з ним купувати марки. А поки що Сашко вийшов на розвідку — подивитися, що є нового. Годинник на поштамті зустрів Сашка урочистим вітальним дзвоном. Здоров, мовляв, філателіст Сашко!

Біля прилавка товпляться люди — скоро Перше Травня, і всі прагнуть вчасно послати вітання з святом — купують листівки, конверти, марки. Буде пошті робота в ці деньки!

Сашко ледве проштовхався до прилавка. Глянув— і аж дух перехопило. Нова марка! Та ще яка! Найсучасніша — «космiчна»! Ракета летить на Місяць. Чудова марка! Сашко такої ще й не бачив. Треба попросити тата, щоб обов’язково купив сьогодні.

Купив! I тут у Сашка йокнуло серце. Він з тривогою глянув на людей, що з усіх боків натискали на нього. Ой, не встигне тато! Поки з роботи прийде, поки збереться — не буде вже нової марки. Диви, як розкуповують! І всі чомусь беруть саме цю, нову. Хоча інших марок у продавщиці скільки завгодно. От іще! Як маленькі! Зло взяло Сашка на цих дорослих, що марки купують. Схвильований, він гарячково став шарити по кишенях. Та це просто так — машинально. Сашко добре знав свої фінанси. Так і є! Вісімдесят дві копійки. А марка коштує карбованець. Якби не стільки людей, можна було б попросити продавщицю, щоб почекала вісімнадцять копійок. Вона його не вперше тут бачить — погодилася б. А так незручно — всі дивляться...

Ні, незручно!

Може, додому збігати?! Сашко живе зовсім близько, на Михайлівській вулиці. Але ж дома зараз нікого немає. Тато ще з роботи не повернувся, мама теж кудись у справах пішла. Та й поки бігатимеш — розберуть ці марки. їх уже й так зовсім мало лишилося. Он отой полковник цілий десяток взяв. І нащо йому стільки?!

Засмутився Сашко.

Жалібно, по-сирітському дзвенять монети в Сашковій руці. А втім, скільки не перераховуй — більше не буде...

— Якщо не помиляюсь, молодий чоловіче, вам дуже потрібна ця марка? Правда?

— Га? Що? — стрепенувся Сашко. Перед ним стояв сивий згорблений дідусь. Очі дивилися з-під окулярів добродушно і весело. Дідусь простягав Сашкові марку.

— Та ти не соромся, друже. Я вже хвилин п’ять за тобою стежу... Та й раніше тебе частенько тут бачив. Я, брат, філателіста за сто кілометрів упізнаю. Сам такий же... Бери.

— Та що ви! Не треба,— зашарівся Сашко.— Мені тато сьогодні купить. Коли з роботи прийде. Спасибі. Не треба...

— Бери, кажуть. Невихована ти людина,— нахмурився раптом дідусь.— Це ж не подачка якась, а скромний подарунок від, так би мовити, колеги, від товариша по нещастю.

Сашко посміхнувся:

— Гаразд. Дякую. Тоді я вам взамін якусь іншу подарую. В мене багато — двісті штук.

— Іч ти! — удавано здивувався дідусь.

Розговорились. Коли людей об’єднує спільна пристрасть, вік не має істотного значення. І різниця в яких-небудь шістдесят літ майже не відчувається. Вони рівні.

Через кілька хвилин Сашкові уже здавалося, що він знайомий з дідусем тисячу років.

Вони вийшли з поштамту і, розмовляючи, пішли по Хрещатику.

— Чуєш, Сашко, а чи не поїхати нам до мене? Подивишся мою колекцію. Ти як зараз — не дуже зайнятий? Дома не хвилюватимуться?

— Та ні. Тато ще на роботі. Мама теж пішла.

Прийде години через дві.

— От і чудесно. Поїхали. А через годинку я тебе назад доставлю цілим-здоровим. Знаєш, приємно показати свою колекцію товаришу, який розуміється на цій справі. А то онук мій — пропаща людина, нічого в марках не тямить. І навіть не цікавиться. Просто біда.

Вони сіли в тролейбус і поїхали. Сашко уже знав, що дідуся звати Іван Васильович, що працював він у Міністерстві зв’язку, а тепер на пенсії, і що збирає він марки майже шістдесят років. Оце да! Яка ж у нього колекція?!. Сашкові не терпілося побачити.

Але ніколи не сподівався Сашко побачити те, що він побачив...

Іван Васильович жив на Пределавинській вулиці, недалеко від костьолу, в невеличкому одноповерховому будиночку. Це був один з тих старих благеньких будиночків, що тихо доживають свій вік на околицях Києва, а подекуди ще і в центрі міста, ховаючись серед багатоповерхових новобудов, наче гриби в лісі під деревами. Все в будиночку було старе — і хиткий різьблений ганок, і облуплені стіни, і маленькі косоокі вікна, що примружилися віконницями. І меблі також — старомодні, поїдені шашлями, почорнілі від часу. Разом з тим, все це було якесь затишне, лагідне і ласкаве— як рідна бабуся.

Сашко відчув себе раптом ніби в музеї — урочисто і трохи схвильовано.

Біля вікна стояла етажерка. Сашко спершу подумав, що на ній рівними щільними рядами стоять книжки.

Але ні. На етажерці не було жодної книжки. То були альбоми. Альбоми з марками.

У Сашка розбігалися очі. Це було щось незвичайне! Казкова, фантастична скарбниця марок. Квадратні, трикутні, довгасті. Всіх кольорів, які тільки є на світі. Величезні, завбільшки з листівку, і малесенькі, не більші нігтя на мізинці. З зубчиками і без зубчиків.

Іван Васильович щасливо посміхався, дивлячись, з яким захопленням розглядає його колекцію Сашко. Обидва мовчали. Лише зрідка Іван Васильович