пробіг по листю.

«Добра відповідь»,— подумав Уомі.

Нараз у глибині дупла щось заворушилося. Уомі рвучко подався назад. І тут сталося те, що назавжди закарбувалося в його пам'яті.

З дупла повільно виліз величезний пугач. Він вмостився на нижній губі ідола. В пазурах у нього було затиснуте кабаняче серце, з якого проступала кров.

На очах занімілого від подиву Уомі пугач рвав дзьобом м'ясо і з якоюсь дивною поважністю ковтав шматок за шматком. Коли птах з’їв усе, жовті очі його не кліпаючи втупилися в Уомі.

ДУША СВЯЩЕННОГО ДУБА

«Душа Священного Дуба!» Від цієї думки Уомі затремтів.

Так ось яка вона!

«Ну, звісно ж,— думав Уомі,— Дабу хоче показати, що він приймає мою жертву. Сам Дабу в образі пугача споживав м'ясо, принесене Уомі. Дабу до нього доброзичливий. Він допоможе Уомі».

Уомі був зворушений. Він упав на коліна й простягнув руки до таємничого птаха.

— Дабу! Дабу! — зашепотів він.— Батьку лісових дубів! Заступнику нашого селища! Добрий покровителю Уомі!

Пугач змахнув крильми й зник у нетрях. Велика рудувата пір'їна впала до ніг мисливця. В якомусь заціпенінні вдивлявся Уомі в темну глибину дупла. Там нічого не було видно.

Уомі підвівся, схопив загублену пугачем пір'їну, заховав її на грудях, втер долонею змокріле чоло і раптом кинувся бігти вниз яром, геть від Священного Дуба. Він біг до того самого місця, де вбив порося. Тут Уомі швидко підібрав залишену зброю та здобич і квапливо почав спускатися за течією струмка.

У лісі швидко темніло. Кущі ліщини та вільхи по берегах річки мелькали, немов химерні й розпливчаті нічні тіні.

Уомі полегшено зітхнув, коли яр нарешті вивів його до річки. Перед ним простелилася спокійна водяна гладінь, а за нею — вільний простір заплавних лук.

Луки розкинулися по той бік, на широкій низині лівого берега. А по цей бік, під високою кручею біля самісінької води, терпляче очікував на нього захований у чагарях човен.

Від річки війнуло вологою, і Уомі поквапливо заходився розпалювати багаття.

Купа сушняку була заготовлена ще перед полюванням. Він змахнув попіл, накидав сухої трави і тонких гілляк та й почав роздмухувати ледь жевріючі головешки. Незабаром веселий вогник застрибав над ними, висуваючи вгору жовті язики. Уомі кинув зверх цілий оберемок товстого гілля, сів ближче до вогню і глибоко задумався, підперши долонями щоки.

ПРО ЩО ДУМАВ УОМІ?

Уомі був стрункий і юний. Коли він відкидав назад довгі пасма світлого волосся, з-під нього показувалося високе чоло без жодної зморщечки. Рівний, з ледь помітним горбочком ніс, різко окреслені губи робили його гарним, незважаючи на трохи випнуті вилиці.

Про що думав Уомі, стежачи очима за іскрами, що раз у раз злітали вгору?

Він і досі роздумував про душу Священного Дуба. Думав про те, що буде, коли він повернеться додому. Чи жива Гунда, його мати? Як зустрінуть його родичі? Що скаже Мандру, старший дід у селищі? Адже це він перший сказав:

— Уомі народився від Злого Лісовика.

У пам'яті його з надзвичайною ясністю поставав той страшний день, коли його, зв'язаного, кинули в човен. Сонце, білі хмаринки, пологий берег, натовп його родичів з обличчями, спотвореними жахом, і попереду похмурий дід з довгою сивою бородою.

Як глухо звучав його голос, коли він нахилився над човном:

— Пливи, Уомі! Ми віддаємо тебе річці. Якщо ти від Злого Лісовика, вона втопить тебе, якщо від Доброго Духа, вона тебе не займе.

Дід зіштовхнув човен. Річка підхопила його й понесла між крижин. Родичі стежили за ним очима. Мати, обхопивши долонями обличчя, гірко плакала.

Коли човен зіштовхнули у воду, вона закричала голосніше, ніж голосять по померлих. У вухах Уомі лунали її крики. Крижини кружляли й гойдали його човен. Іноді він бачив, як мати, розпатлана, біжить берегом, ламає худі руки.

Вітер доносив до його вух її голосіння. Він чув, як мати жалібно благала душу Великої річки:

— Річко, врятуй Уомі! Винеси його на пісок. Віддай його назад, річко!

Вітер розвівав пасма її волосся.

Річка відносила човен все далі й далі. Бічна течія тягла його на середину. Вона несла його з такою швидкістю, що мати почала відставати. На одному з поворотів Уомі побачив її востаннє. Вона все ще бігла, але раптом перечепилась і впала на траву. Течія віднесла човен за виступи лісистого берега, і Уомі лишився сам, оточений шаленим потоком. Крижини штовхали човен. Вони хотіли перевернути його...

Уомі ледве одірвався від цих думок. Він відчув голод, нарізав кілька шматків м'яса, спік їх на жару і з насолодою поїв.

Потім він накидав у вогонь сухого галуззя і зверху цілий оберемок вогких, з листям, гілок. Сірий дим густою хмарою вкутав Уомі. Що більше диму, то кращий захист від комарів. Уомі поклав біля себе зброю, ліг на землю і тут же, в диму од багаття, заснув міцним, молодим сном.

Чого йому було боятися?

Вогонь — син Огнива і Труту — охороняє його. Вухатий пугач — душа Священного Дуба — літає по лісу, щоб подивитися, чи не скрадається де лиха людина або хижий звір. Сам Великий Дабу там, у глибокому яру, чаклує йому і оберігає його сон від лісових страхів і нічних нападів.

ДВАДЦЯТЬ ДВА РОКИ ТОМУ

Довга низка незвичайних і дивних подій, що вплинули на життя Уомі, зав'язалася жаркого, сонячного дня рівно двадцять два роки тому.

Того дня за огорожею укріпленого селища на Рибному озері коїлося щось незвичайне.

Жінки, молоді й літні, і дівчата, сиві бабусі і дівчата-підлітки тісним колом оточували сплетений з гілок маленький курінь, що стояв посеред селища. Чоловіків тут не було.

А втім, у цьому не було нічого дивного. Вони і в звичайний час удень усі до одного вирушали на риболовлю. Але кволі діди і хлопчаки лишалися. Цього разу не видно було ні хлопчаків, ні дідів.

Лише сивий, як лунь, Мандру, дід над усіма дідами племені Ку-Піо-Су, сидів сам у своїй високій, закутаній шкурами домівці.

Дві старі жінки прислужували йому і доглядали вогнище. На жару грівся великий глиняний горщик, по вінця налитий водою. Вихід був завішаний хутрами, а зовні заставлений гіллям.

Усі інші жінки селища поводилися дуже дивно. Вони сиділи навколо зеленого куреня з довгими лозинами в руках. То одна, то друга вставала з землі й махала лозинами. Здавалося, що вони відганяють когось од куреня. Особливо старанно шмагали лозинами дві жінки, які стояли біля входу.

Час від часу з глибини куреня лунав жіночий крик.

Тоді всі жінки схоплювалися з оглушливим вереском та жахом на обличчях.

Нестямні зойки жіночого натовпу далеко лунали по озеру, та лемент цей ураз ущухав, як за наказом, коли бабуся піднімала над головою