божественні, і які (що теж відповідає духу фантастичної літератури того періоду) мають позаземне, але не позасвітнє походження. Інші Боги — не боги у нашому розумінні, вони істоти з далеких зірок, і у Всесвіті є їм подібні, наприклад, розумні гриби Мі-Го з планети Юггот (цікаво, що дев’яту від Сонця планету Лавкрафт описав за кілька років до того, як учені офіційно відкрили Плутон). Учинки героїв мало впливають на світовий баланс, і навіть відносний щасливий фінал («Закинутий будинок») мало що змінює на глобальному тлі, як ми дізнаємося, скажімо, з повісті «У горах божевілля». Людина здатна хіба що підкоригувати власну долю — нерідко ціною психічного здоров’я, — але з перспективи Всесвіту її вчинки не мають жодного значення. Істоти, які населяють Всесвіт, співіснують одні з одними, співіснує з ними і людина. Вона просто цього не знає. Згадки є в кількох текстах, але тексти ці — заборонені.

Це й не дивно, з огляду на те, що Лавкрафт їх просто вигадав. Він узагалі майстер містифікації, а надто — поєднання містифікації з дійсністю. Нерідко він вдається до поєднання реальних містичних чи алхімічних текстів із вигаданими і навіть наводить з них цитати на «доказ» достовірності своїх історій. Зрозуміло, якщо тексти містиків чи алхіміків стосуються природної віри людини у потойбічне, то тексти Лавкрафта формують це потойбічне у зручному для автора вигляді. Найвідомішим зразком такої містифікації, безумовно, є Некрономікон, авторства Абдулли (Абдула) Альхазреда. Питання про існування такого тексту настільки цікавило фанатів письменника (надто ж без можливості перевірити це через Інтернет), що спершу сам Лавкрафт, для посилення ілюзії, написав текст «Історія Некрономікона», а потім уже його шанувальники на підставі цитат і побіжних згадувань у текстах скомпілювали начебто саму книгу. Але оскільки справжню книгу треба десь зберігати, для цього було вигадано місто Аркхем, а в Аркхемі відкрито Міскатонікський університет. Саме його студентам найбільше не щастить на контакти із позасвіттям. Справжній жах, як справедливо вважав Лавкрафт, — той, у який ми віримо.

Насправді творчість Лавкрафта — це не тільки страхітливі оповіді і глобальний хтонічний жах з перспективи маленької людини. Серед його ранньої творчості трапляються як вочевидь навіяні По ґротески («Старий Вар’ят») і гумористичні пародії («Люба Ерменґард»), так і дещо інфантильні історії особистого ескапізму у «щасливе минуле» («Спогади про доктора Семюела Джонсона»). Та справжнім гріхом було б не згадати його «цикл снів», образи якого коливаються від сюрреалістичних притч («Білий корабель») до космогонічних образів («За стіною сну»), і які, власне, є візуалізаціями сновидінь самого автора. Проте, на пізніх етапах творчості Лавкрафт вдався до уніфікації цих текстів — ймовірно, цілком свідомої — в одне ціле із навіяною Говардом альтернативною історією Атлантиди, Стигії і авторських Сарнату та Ултара і, власне, з циклом Інших Богів. Таким чином виявляється, що Інші Боги правили у той період, коли Земля була ще молода, на тому витку історії, який передував нашому, зараз же вони відійшли геть або сплять. І кінець нашого світу настане тоді, коли — і цей образ Лавкрафтіани чи не найміцніше вкорінився у поп-культурі — зорі знову розташуються таким чином, що із підводного міста Рльєх підніметься Ктулху, і світ зануриться у хаос. Та поки ми з вами іще живі, зустріти Інших Богів можемо лише у сфері сну. Це цілком окремішній вимір, зі своєю географією і мешканцями, де на вершині Незнаного Кадату можна побачити Богів і дізнатися Істину. Щоправда, поки що це нікому не вдалося.

Вся ця міфологія і жанрова мішанина зробили Лавкрафта одним із найвідоміших і, водночас, як не парадоксально, — одним із найнезнаніших письменників сучасності. Загальновизнані жахи Кінга і Баркера підкоряються законам жанру, які Лавкрафт описав у своїй теоретичній праці «Надприродний жах у літературі», а численні ґротески і пародії сучасної культури навіяні його творчістю. Цікаво, що за мотивами Лавкрафта не знято практично жодного якісного фільму чи бодай фільму, який би здобув популярність. Сучасний Лавкрафт — це передовсім інтерпретація самого Лавкрафта, і не в останню чергу — проповідувана ним атмосфера невідомого.

Замість підсумків хочемо застерегти — Лавкрафт більш ніж присутній у кожному зі своїх текстів. Поборник тверезості, який, до того ж, жив під час «сухого закону», — і в його розумінні алкоголь не може довести до добра, як і наркотики. Він не втомлюється нагадувати про це у багатьох оповідях. У нього було вельми специфічне ставлення до міжстатевих стосунків, і феміністки втішаться, бо він не сексуалізує жінок. Він взагалі практично не використовує жіночих образів, окрім тих, які відверто позбавлені натяків на сексуальність. Типовий герой Лавкрафта — чоловік, який спілкується з чоловіками і з чоловіками ж вирішує чоловічі питання. Лавкрафт не надто любив голландські колоніальні громади, яких у рідному йому штаті Мен вистачало, — тож готуйтесь до інцестних виродків і деґенератів, якими рясніють деякі його твори. Лавкрафт жив у добу, коли у США процвітали расизм і нацизм (тоді це не вважалось поганим — sic!), його тексти просякнуті відвертим висміюванням і зневагою до нерозвинених племен, іспанців і негрів. Сьогодні ці деталі неабияк віднаджують деяких читачів із загостреним відчуттям історичної справедливості.

Лавкрафт дуже легко ділиться з читачем почуттями власних текстів. Ймовірно, йому теж було страшно.

Остап Українець

Катерина Дудка

Склеп

Sedibus ut saltem placidis in morte quiescam.

[1]

Верґілій

Зважаючи на обставини, які привели до мого перебування у божевільні, я розумію, що мої теперішнє становище викличе небезпідставні сумніви щодо достовірності моєї оповіді. Сумно, що внутрішній зір більшості людей занадто обмежений для того, щоб з увагою і розумінням ставитися до тих феноменів, які бачать і чують лише жменька людей, наділених надчутливістю, що лежить за межами звичного досвіду. Обдаровані глибокими знаннями люди розуміють, що не існує чіткого розмежування між реальним і нереальним; що всі речі надаються до сприйняття лише завдяки невловним індивідуальним фізичним і ментальним способам сприйняття, через які ми їх усвідомлюємо. Але прозаїчний матеріалізм більшості таврує безумством проблиски сприйняття надзвичайного, яке розриває рамки буденного досвіду.

Мене звати Джервас Дадлі, і ще з раннього