- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (27) »
Світлана Дремлюк На кленовім мості
Таїна слова
Повнота духовної зрілості, що росла в чистоті сумління і душевної світлості, де вибаглива і тонка чутливість до краси і багатства природи, до краси і шляхетності людської сутності в її щирих виявах у парі з гідністю і глибоким розумом — дають кожному слову цієї збірки природну і органічну неповторність і свіжість, ту художню таїну, що стає закономірним явищем у будь-якому мистецтві, а надто в літературі. «У житті не буває ні легких, ні простих доріг». «І горя й сліз — всього було», — повторюю подумки за автором і вітаю пані Світлану з новим творчим успіхом!С. Носань
Існує думка, що на багатьох людей, зокрема, обдарованих творчими задатками, має значний вплив та земля, де вони побачили світ і стали дорослими людьми. Не можна вважати цю думку беззаперечною істиною, та я, очевидно, належу саме до таких людей. Народилася і виросла в краю Шевченкового дитинства, на тій землі, яку «сходив Тарас малими босими ногами», моє учительське й громадське становлення відбулося у славній гетьманській столиці Чигирині, де також не раз бував великий поет, а вже справжнє духовне й людське зростання пройшло у старовинному Корсуні, увінчаному іменем Шевченка. Ці святі місця стали частиною мого життя, наповнили його змістом, подарувавши, окрім життєвих випробувань, щастя спілкування, дружби, творчості й улюбленої праці.
С. Дремлюк
Величальна Корсуню
Чолом тобі, прадавній Корсунь,—
Містечко з древнім родоводом!
Стоїш собі століттями над Россю —
Частиночка історії мого народу.
Тебе велінням князя Ярослава
В часи лихі ворожої навали
Фортецею міцною збудували
І «місто-воїн» гордо нарекли.
Не раз стогнав ти у вогнях і ранах,
І слави, й мук — всього зазнав.
Вітав полки Хмельницького Богдана,
Полковника Золотаренка теж стрічав.
Ось парк старий — твоя окраса.
Величний шум столітніх сосон.
Зберіг наш парк сліди великого Тараса —
Його каштан росте ще й досі.
Текли роки, подій було немало,
Води багато у Росі спливло.
Пожарами не раз усе палало,
І горя, й сліз — всього було.
В сорок четвертому бої гриміли,
Здригалася земля од вибухів і болю.
Ворожу рать тут оточили й розгромили —
Таке не забувається ніколи.
Уклін тобі, мій добрий Корсунь, —
Бузкове місто над рікою!
Тебе зовуть перлиною Надросся —
Благословенним будь у мирі й супокої!
«Життя дарує радість спілкування»
Життя дарує радість спілкування
І радість зустрічей, і біль розлук.
Між першим криком й подихом останнім
Проходить часом мить, а може, — сотня літ.
Життя — це неба голубінь бездонна,
Травневий сад у вальсі білопіннім,
І літні зорепади, й ночі темно-сині,
Осінніх снів снування напівсонне,
І крики журавлів у небесах осінніх,
Зимових сутінків срібляста павутина...
Жити завжди складне і незбагненне.
Це — лабіринт, а може, дійсно, — мить...
Ти прагнеш зупинити ритм його шалений,
А треба просто жити і життя любить!
Без нарікань і посягань щоденних,
Без планів, підрахунку втрат.
Воно — від Бога. І назад не верне.
Життя не повертається назад.
У бібліотеці
Правічна мудрість книг,
І таїна, захована у слові...
Так часто подумки до них
Звертаєшся. Вони ж мовчазні, загадкові,
Стоять собі в надійних сховах,
Стоять і думають. А в кожнім слові
Захована людська велика таїна.
Зимова октава
Зимовий парк такий сумний,
Такий задумливо поважний,
Такий замріяний стоїть...
І сніг у чистоті незайманій лежить —
Зимовий візерунок пензлю недосяжний,
Зимової краси тривожна мить,
Зимових настроїв хвилина —
Зимовий рай. Ясна зимова днина...
Сніговий вальс
Гуляє білий сніговій —
Кружляння мрій,
Чарівних мрій,
чарівних!
Легких сніжинок цілий рій,
Небесний рій,
Невпинний рій
сніжинок!
Кружляє вихор — сніговій,
Такий завзятий,
Молодий, —
щасливий!
Це вальс зимовий чарівний,
І погляд твій,
І усміх твій,
І казка ця —
навіки!
«Не попрощалися. He говорили.»
Пам’яті В. Б.
He попрощалися. He говорили.
He вибачалися і не сварились.
Ти в інший світ пішов,
Як кажуть, кращий...
І може, спокій там знайшов,
А може, навіть щастя.
Чи забуття ти відшукав?
Так, кажуть, не буває...
Пішов ти просто назавжди.
Тебе немає...
Елегійне
Літа все мчать і мчать невпинно,
Мов коні буйногриві буревійно.
Минуло десь дитинство голубінню,
І юність промайнула сонцевійна,
І молоді літа минули тінню.
А час іде, щоденно й щохвилинно...
Вже й листопади відшуміли в час осінній —
Втомилися в роботі безупинній
Та й подались у вирій, глибочінню
Небес обдарували і безцінні
У серці спогади лишили, елегійні...
Аж ось уже й зима, мов провидіння,
Така сумна, похмура, безнадійна.
Хоч живлять душу спогади нетлінні,
Літа все мчать, і мчать невпинно.
Раздумья
Какая странная зима!
Нет снега, все мороз, и солнца мало.
Так сумрачно вокруг, так долго ждать,
А я уже совсем устала...
И одиночество, как кошка,
Крадется, душит понемножку:
То когти
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (27) »