Лора Підгірна Омбре. Над темрявою і світлом

Усе у цьому світі

замішане з однієї глини...

Присвячую моїй матері

Розділ I Папська вежа

1518 р.

Франція, замок Кло-Люсе

 знав, що повільно помираю. Я відчував себе жалюгідним, бо не був готовий до смерті. Мій розум відмовлявся дряхліти разом із тілом і як ніколи гостро відчував непідйомну вагу думок, що роїлися у голові. Картини минулого раз у раз тривожили мене.

Навіть уві сні я споглядав креслення, щось занотовував... А прокинувшись, брався перебирати свої старі зошити і просто невпорядковані сторінки, на яких поспіхом лишав відмітки, замальовки, фрагменти креслень... Скільки їх? Сотні! Кому я залишу всі ці викладені на папері думки? З ким поділюся своїми винаходами?

Колись я свідомо обрав світське життя, відрікшись від тих, котрі вважали мене своїм братом. Я був вільний від обітниць, що складав перед поважними пріорами, але не був вільним від таємниці, яка сковувала мою душу.

Король Франциск — єдина втіха, духовний син, посланий мені Небом на старості років. Коли його величність відвідував мене тут, у Клу — замку у мальовничій долині Луари, люб’язно наданому мені у якості резиденції, то я губився, намагаючись хоч якось віддячити моєму доброму покровителю. Ангулем забезпечив мені безбідну старість, можливість творити вдень і вночі, як я завжди і прагнув, але не міг врятувати від неминучої смерті. І все ж, хоч моя правиця відмовлялася функціонувати як раніше, я не відмовляв молодому королю в жодній його забаганці. Шульга від народження, я з легкістю писав та креслив лівою рукою, забував про свої недуги, що повилазили тут, у Франції, одна за одною, як на зло... Я вигадував і втілював для Франциска все, що тільки спадало йому на думку. Та все більше задумувався над тим, що достойнішого хранителя моєї таїни, ніж Франсуа Ангулемський, я не знайду. А отже, змушений буду забрати з собою в могилу, якщо не наважуся відкрити її Франциску. Мова йде про таємницю, про яку було відомо ще одному величному государю і яка з моєю смертю, якщо тільки я промовчу, має усі шанси загубитися у товщі віків назавжди.

Отже, сьогодні був саме такий день. Король Франциск прибув до Клу у супроводі своєї юної чарівної коханки, доньки англійського дипломата Томаса Болейна. Здається, цю легковажну пишнотілу красуню звали Марією. Вона страшенно нудьгувала у нашому товаристві, бо розмови між мною та королем точилися навколо креслень мережі каналів, які я задумав побудувати для болотистих низин Луари, завдяки чому зайва вода відійшла б звідти у більш засушливу місцевість, де була нестача вологи. Король, як завжди, у захваті, вже подумки бачив моє творіння у дії! А тим часом красуня-англійка, наче кошеня, ластилася, поклавши йому на коліна біляву голівку. Довгі тонкі пальці Франциска гладили її золоті кучерики, щоки, мимоволі обводили пишні вуста, аби Le Petit Марі, як король називав доньку Болейна на французький манер, не засумувала без його уваги.

А я подумки вже сердився на нерозважливість Франциска. Ну як можна приїжджати до мене зі своїми дамами серця, витрачати мій дорогоцінний час, якого у мене залишилося зовсім мало?..

— Ваша Величносте... Маю дещо Вам розповісти, — стиха проказав я, нарешті наважившись. — Але наодинці, якщо дозволите. Чи не згодиться мадемуазель Болейн...

Франциск, вочевидь, зрозумів мене без слів, не посмів відмовити, бо, глянувши згори вниз на Марі, ніжно прошепотів їй:

— Моя Le Petit, чи не погодитеся прогулятися трішки без мене? Може, мсьє Мельці Вас супроводить до річки, аби Ви могли насолодитися краєвидами?

Марі, жвава і усміхнена, догідливо піднялася на ноги і присіла перед королем у поклоні, наче мріяла про те, що її випроводять звідси, увесь цей час.

— Так, мій друже, — лагідно проказав Франциск. — Слухаю Вас уважно. Ми тепер одні, маленька Марі не заважатиме, допоки я не покличу її. Але вона нічогісінько не тямить у тому, що Ви розповідаєте. Її таланти полягають зовсім в іншому... — з посмішкою додав король.

Я спробував і собі усміхнутися, але зрадницьке кашляння завадило.

— Маю розповісти Вам, Ваша Величносте, одну таємницю.

— Таємницю? — Франциск примружив блискучі темні очі, і я не міг не помітити, як у них зблиснули вогники цікавості й одночасно недовіри. Певно, про себе він подумав, що я поволі втрачаю глузд, бо останнім часом мій стан здоров’я залишав бажати кращого і, чого гріха таїти, я добряче набридав Мельці своїми старечими забаганками.

Однак я продовжував.

— Так, мій королю. Таємницю. Той, хто причетний до неї, — проказав я, важко дихаючи після чергового нападу кашлю, що викручував мої легені вже втретє за якихось півгодини, — не такий вже й чужий Французькому королівству. Я відкриюся Вам, а далі, по моїй смерті, робіть з цим, що забажаєте. Поховайте разом зі мною навіки, або ж дійте, як Вам заманеться.

Я заінтригував Франциска. Це було помітно по тому, як звузилися його зіниці і почастішав подих. Французький монарх перебував у тому щасливому віці, коли таємниці були хлібом насущним.

Ну що ж... По вашій смерті, мій пане, я мав якось жити із цією таїною далі, але товариство Лицарів Лангедоку не стало моєю родиною. І тепер, стоячи однією ногою в могилі, я довіряю її Франциску І, помазанику Божому.

Тож, аби не випробовувати довше терпіння короля, я неспішно почав свою розповідь...

* * *

На таку авантюру міг наважитися тільки він. Його світлості довелося довго бесідувати зі мною, вмовляти, ба навіть погрожувати. І я відмовлявся раз за разом, бо, по-перше, наші з герцогом ділові стосунки давно добігли до логічного завершення. По-друге, я добре знав: де його світлість, там суцільний неспокій, метушня, небезпека. Це не по мені. Ходиш, немов по лезу ножа і не знаєш, чи доживеш до ранку. А я ніколи не був прихильником небезпеки або шукачем ризикованих пригод... Його ж світлість, навпаки, дихав ними, як повітрям!

Разом з тим, як не дивно, найбезпечніше місце сьогодні було тут же, поряд з його світлістю. Бо, мабуть, у всій Італії не було таких відданих людей, котрі слугували йому, новопризначеному гонфалоньєру папи Юлія II, герцогу Валентино. Шпигуни делла Ровере снували всюди, та в найближче оточення Чезаре Борджіа їм двері були зачинені лише тому, що герцог нікому не довіряв. А якщо й довіряв,