Найкраще було грітися там, де збиралося багато людей. Сутужно було і з харчами, мало хто не почував тоді легкого цілоденного голоду. Серед припасів переважали мука і крупи. Найбільше потерпали ті, що мешкали у середмісті і не мали хоч якогось городчика з куркою.

Міський телефон перестав працювати відразу після революції. Але і перед тим він був ненадійним каналом комунікації для повстанців, бо станція була осаджена всуціль польською обслугою. Зрештою, як і колія, електрівня, газовня і вся адміністрація.

На цілий Львів набралося зо дві тисячі людей, на яких можна було розраховувати у проведенні акції перебрання влади і заснування української держави. Більшість із них були військові, у переважній більшості не львівські.

І зрив, і наступне управління військом і містом робилися ногами. Кілька сотень кур’єрів і збирачів інформації безперервно курсувало між будинками, де зібралося керівництво, і виконавцями на різних важливих чи просто опанованих об’єктах. Багатогодинні наради, на які спочатку сходилися на умовлений час, а пізніше вже навіть не покидали, сплячи вряди-годи де доведеться, постійно переривалися з’явою вістунів і вивідувачів, які приносили нові повідомлення, віддихувалися і мчали з поворотом, несучи оперативні накази і вказівки.

У народному домі організували нон-стоп кухню, яку обслуговували українські жінки-добровольці. І там же розмістився імпровізований шпиталь для поранених і виснажених. Медикаментів і бинтів практично не було. Управа потребувала багато чорнила і паперу. Курили всюди, хоч із тютюном теж було зле. Найпопулярнішими були зроблені з гільзового мосяжу фронтові бензинові запальнички. А за кілька днів випав сніг. Крім того, треба було завжди сподіватися стрілу з вікна чи з брами…

Все вже є

Якось я жив у найстарішому і найрозкішнішому готелі Берна. Перед тим і після того ходив тим Берном вздовж і впоперек. У номері готелю була лазничка, в якій душ сикав зі стелі і зі стін з непомітних отворів, залежно від програми, яка була синхронізована з рухами тіла, а у спальні стояв люксусовий кавовий апарат з набором різних кав. Ще кілька років я отримував від цього готелю картки — вітання з днем народження, які доходили до пошти мого міста, а поштарі приносили їх у скриньку до самого під’їзду. Летів літаком над Альпами, подібними на зім’яту фольгу. І вже щось знав про Альпи, бо читав Карла Маурі і бачив його у «Клубі кіноподорожей», коли той розмовляв із Сенкевичем, який незадовго перед тим повернувся з експедиції з Туром Геєрдалом. А в одній із шухляд у бюрку прадіда лежав нансенівський паспорт діда, а Нансен був героєм Геєрдала, а завдяки визволенню діда з італійського полону — і моїм, і я читав роман про нього і про «Фрам» над водоспадом, де втопилася Софія Галечко. Там ще було озерце з алюмінієвим човном, я так багато на ньому плавав, що руки були чорні від блискучих алюмінієвих весел, але через кілька років ця практика греблі спричинилася до того, що я зміг взяти участь у ярмарковій човновій регаті у литовському Тракаї. І приплив серед перших, і всі мене вітали, бо я був тоді зі Львова, а Львів підтримував незалежність Литви, хоч у Тракаї жив у старезної польки, яка казала, що таких курей і гусей, як перед війною, не було ніколи і вже не буде. І, крім улюбленого тракайського озера, я був ще на двадцятьох шацьких, а на франківському мене часом не пускали на човни з двома малими дітьми, бо у наших краях небезпечні речі часто не дозволяють робити без мами, але все одно ми багато разів випливали втрьох, і часом переживали бурю, часом весла застрягали у хащах водоростей, часом засинали, і один або два рази через це цілком обпалилися. І ще я бував у водах кільканадцяти річок, а на Дунаї — у багатьох місцях уздовж течії. І кілька років я щодня проводив кілька годин у старому львівському університеті. І бачив різні клітини різних організмів через різні мікроскопи. І вилазив на дахи хімічного корпусу. Знав найкращих поетів. Вони мені щось розповідали і чимось мене годували. З ними і без них я пробував найякісніші напої світу і п’янів від найгірших. Тридцять років мене щодня болів хребет. Два рази я мав різні гепатити. Ломив ногу, вберігши при цьому трилітровий слоїк квашеної капусти. Вісім років вивчав музику. Маю дивовижного брата. Знімав на наплічну відеокамеру весілля у всіляких селах. Розмовляв з Ющенком і президентом Словенії. Роками їздив холодними нічними підміськими поїздами. Ночував на вокзалах. Носив на руках тяжких великих хворих псів. З одним псом виходив на прогулянку сім тисяч разів. Підпалював запальничкою випущений з балона дезодорант. Підпирав груди коня, який тягнув по замерзлій траві сани, коли він ішов з гори, і пхав його, коли йшли вверх. Ще не вміючи читати, розглядав кольорові ілюстрації багатотомної енциклопедії Маєра. Кілька років мусив позичати гроші на прожиття у бандитів і щомісяця сплачувати відсотки. Я знаю кільканадцять говорів, якими користуються у наших обширах, і через день варю якусь іншу зупу. Маю від дитинства обморожені руки, і два роки тому у мене вперше вкрали ровер. Щовечора я читаю якусь книжку і за ціле своє життя не спромігся придбати власне житло. Один раз мене копнули в голову, чотири рази на голову падав танковий люк. Я гладив. І мене гладили. І я застав людей, які перейшли Першу світову, польсько-українську, УГА. Російську знаю таку, якою тепер уже мало хто говорить. І майже нічого путнього не вмію.

Та все ж, читаючи вряди-годи якісь повчальні статті про те, як легко, було би тільки бажання, можна у будь-який момент радикально змінити своє життя на краще, думаю про те, як мені страшенно пощастило. Як доля дала мені шалений фарт — що я врешті-решт, після усього незробленого, попросту маю доступ до таких порад і можу зрозуміти, що вони не вигадані, що дійсно все можливе, що дійсно все може бути, якби цього захотіти, але пощо, коли і так уже все є.

І думаю про тих, яких насправді майже більшість. Про усіх тих, яким місце народження, територія, з якої не вибратися, обставини, яких не подолати, просто льос ніколи і ніяк не дадуть змоги не те що щось змінити, а й дізнатися, що таке можливе. Така несправедливість чи закономірність: на потребуючих по-справжньому порадники не орієнтуються. Тому, як і в часи Франка, панує темінь.

Інформація видавця

УДК 82-3

П 78

Прохасько, Тарас

П78 Так, але… [Текст] / Тарас Прохасько. — Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019. — 152 с.

ISBN 978-617-7807-00-0

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

© Меридіан Черновіц, 2019

©