- 1
- 2
Олесь Гончар
Модри Камень
(Новела)
І
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз. — Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись. — Терезо! А ти посміхаєшся комусь. Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця. — Терезо! Кого ти виглядаєш? А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти. — Мамцю моя! Пан Бог видить, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
II
Куди ти задивилась? У що заслухалась? Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір. Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу. — Просім, хто ви? Що мені казати? Хто ми? — Свої,— кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. — Свої,— хриплю я щосили. Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку. — Мамо, то руські! Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами. Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна. Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна. Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час. Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка. — Так оце такі... руські? — А якими ви уявляли? — ...Такими... Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях. — Хто у вас буває? — Днесь нікого, пане вояку, — озвалася мати. Вона стояла біля кахельного каміна і давилась на мене сумно. — А по кому ви носите траур? — По нашому Францишеку,— каже мати. — По Чесько-Словенській республіці, — кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає: — Що там? — Можна. — Брати й баян? — Давай. Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову. — Так ми ж дома! — вигукує він вражений.— Я все розумію! — Ми також вас розуміємо. Ми словаки. — Нарешті кінчилось оте «нем тудом»[1], — каже Ілля. — Ми наче знову на батьківщині. Мати вказує на нашу скриню біля порога: — Що то маєте з собою? Ти догадуєшся: — Радіо. — Радіо! — сплескує мати руками. — Просім пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францишека. Її син Францишек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францишека. В минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взєли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди. — Мамаша, — втішає Ілля,— воно німе. — Не треба, панове вояки! Ілля бере рацію й волочить її з хати. Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — в тилу — всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, — що найприкріше, — пошкодили рацію. — Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить. Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх. Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались. — Давайте я!.. Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою. — Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава. Ти подавала. — Просім ще єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу! І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця.
III
Куримо — спимо — хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей. — Спіть, я ставу на варті, — кажеш ти. Ми сміємось і встаємо з канапи. — Кам?[2] — дивишся ти благально. — Не маємо часу, Терезо. Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця.«Молиться», — думаю я. — Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ! — Дай-то бог! — шепоче вона. — Террі, проведи панів вояків. Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку. Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — це по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони. Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над білою прірвою. Внизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття. Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання. — Як ви ся іменуєте? Тонка рука,
- 1
- 2