- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (43) »
вливаюся у рій. Щасливо всміхаюся…
— Порочний Пер!
Іноді чуєш відлуння свого голосу, а вже згодом зринає суть сказаного. Ніби слова спершу кружляють роєм під стелею. Але мій клас відразу чує сказане, без кружляння слів під стелею. Учні перегинаються ледь не вдвоє, а регіт прискає з носів. Миттю. Я ще й подумати нічого не встиг. А що я сказав? ПОРОЧНИЙ Пер?! Та ні! Неможливо! Лишень не в перший шкільний день. Я ж абиякий! Однокласники пирхають сміхом за моєю спиною. Вертяться на стільцях, шепочуться. Це НЕможливо. Це катастрофа. Справжня.
Дзвонить дзвінок десь в іншому вимірі. Однокласники навколо мене пакують наплічники. Риплять стільці й парти. А я сиджу, мов приріс. Таке враження, ніби все в мені вмерло, лише думка животіє. Порочний Пер якось дивно дивиться на мене, я — на нього. Але встати не можу. Тіло заціпеніло, обличчя застигло, мов маска. Цілком можливо, що я досі дурнувато всміхаюся.
— Та просто попроси вибачення! Як це схоже на Іне. Ми разом йдемо зі школи. І вона, як завжди, не розуміє, у чому ж проблема. — Учителі до такого звикли, — каже вона. Усе правильно. Але я гризуся не так через Порочного Пера чи Курдупеля. Клас мене турбує. Точніше кажучи, два хлопці-крутелики. Бо те, що сталося, ніяк не повинно було ставатися. Абиякий Антон, ото власне… Я — той, хто гарантовано став дурником у класі. Про кого шепочуться і поглядають скоса і кому вигукують услід всілякі образливі слівця. Я — той, хто ніколи не допасується у ніякий рій. Ніде не стане своїм. Та я чомусь не пояснюю цього Іне. Лише зітхаю. — Подивимося фільм? — питає вона. Що ж, непогана розрада. Дуже навіть добра розрада, мушу сказати. Бо Іне цього тижня живе у своєї мами. А мама завжди працює допізна. І в її будинку є підвальчик. Треба чесно зізнатися: за останні тижні ми не так уже й багато фільмів передивилися у підвальній кімнатці Іне. Найбільше запам’яталося, як смачно й солодко пахне її довге волосся, як приємно обіймати її за плечі чи триматися з нею за руки. Значно ліпше за перегляд фільму. — «Зоряні війни»… Що скажеш? — питає Іне. Є ціла купа причин, чому вона мені подобається.
Ми дивимося четверту серію «Зоряних воєн», уперше дивимося фільм по другому колу й хрупаємо печиво «Орео». Мені таки вдається забути на деякий час Порочного Пера, я довгий час насолоджуюся посиденьками. Раптом озивається Іне: — Вони переїдуть до тата. Ну… Тоня і Мартін. — О? Так швидко? Іне киває. Її батьки розлучилися кілька місяців тому. Тато Іне купив собі інший будинок і знайшов іншу жінку. З сином. Іне наливає у склянку молока. — І… Мартін вчитиметься у нашій школі. — У нашій школі? — я аж випростовуюся на канапі. — Якого він віку? Я весь час уявляв собі Мартіна маленьким хлопчиком. П’ятирічним чи щось таке. На триколісному велосипедику. — Такого ж, як і ми, — невимушеним тоном відповідає Іне. — Йому, до речі, завтра виповнюється тринадцять. Вона ставить на стіл картонку з молоком.
Я відчуваю, що мені забагато новин на один раз. Ніби не досить катастрофічного першого дня у школі, то ще й у моєї коханої з’явився зведений брат. Якому завтра виповниться тринадцять. І він учитиметься у нашій старшій школі. І ніякого триколісного велосипедика. — Е-е… а він… нормальний? — питаю я. Іне мачає печиво в молоко. — Так, — каже, і більше нічого. Далі дивиться кіно, в якому Люк Скайвокер стає учнем Обі-Вана. Я розумію, що треба інакше поставити запитання. Бо самого лише «так» недостатньо. ОК, отже, Мартін нормальний, але в який саме спосіб? Як Уле, наприклад? Типу «милий, але дивний»? Чи в той спосіб, якого я побоююся? З сильним підборіддям, кривою усмішечкою, такий собі Ган Соло? «Зоряні війни» тривають далі. Я більше нічого не питаю, але відсуваю набік пачку молока. Вона загороджує мені екран телевізора.
Фільм уже майже закінчився, коли відчиняються вхідні двері. Ми блискавично зриваємося на ноги й стаємо з протилежних боків канапи. — Це просто нечувано! — починає мама Іне, спускаючись до нас східцями. — Він вимагає повернути брошку-сьольє! Бо вона дісталася мені від ЙОГО бабусі! Його дама, бачте, щойно розжилася на бюнад[1]! Мама Іне — адвокат. Вона все формулює дуже точно. Ось вона сходить униз і, ледь усміхнувшись, каже: «О, привіт, Антоне». Дуже скептично дивиться на печиво «Орео» і менш скептично на мене. Своє кохання ми з Іне тримаємо в секреті через три причини. Перша причина саме цієї миті стоїть на нижній сходинці сходів. Іненій мамі останнім часом неприємні всілякі закоханості. Їй доволі клопотів з татом Іне. Хоч обоє одностайно вирішили розлучитися, видно, що мамі Іне нова дама в житті тата Іне аж ніяк не подобається. Друга причина в мені: я дуже сором’язливий. Тобто я соромлюся зовсім не Іне. УСІ без винятку пишались би такою коханою. Мені просто осоружна надмірна стороння увага. А уваги не уникнути, якщо я проходжуватимуся шкільним подвір’ям за ручку з Іне. Я знаю, про що всі перемовлятимуться: «Якого біса вона вибрала саме ЙОГО». Бо мені й самому дивно. Але третя причина найважливіша: таємниця збуджує. Так збуджує, що мені аж в усьому тілі лоскітно щоразу, як ми зустрічаємося і вдаємо, ніби між нами все, як завжди. І щоразу, як опиняємося удвох, і між нами зовсім не все, як завжди. Ми з Іне завжди любили таємниці.
Мама Іне забирає зі столу обгортку від печива і швидко рушає нагору. Якийсь час Іне дивиться на стіл і каже, що оте з брошкою дуже по-дурному. А потім ми знову вмощуємося тісненько одне біля одного, і збудження між нами майже подвоюється від того, що мама Іне вдома. До того ж Іне трохи схожа на принцесу Лею. І це теж хвилює.
Пізніше, увечері, коли я повертаюся додому, мені спадає на думку, що я ще ні разу не побував у новому дому Іненого тата. Навіть не знаю, де він мешкає зі своєю новою жінкою і Мартіном. Чи є в нього фільми про зоряні війни й печиво «Орео» або така ж м’яка канапа, як в Іненої мами? Але дуже сподіваюся, що там НЕМАЄ затишної підвальної кімнатки, де можна вдвох дивитися кіно.
Удома пахне вечерею. І це досі незвично. У нас з татом більше досвіду поїдання піци. Проте піца — це одне, а вечеря — щось зовсім інше. Бо, на жаль, на вечерю готується те, чого в піці аж ніяк немає. А саме: ярина. Ні, я люблю природу й овочі теж.
Іноді чуєш відлуння свого голосу, а вже згодом зринає суть сказаного. Ніби слова спершу кружляють роєм під стелею. Але мій клас відразу чує сказане, без кружляння слів під стелею. Учні перегинаються ледь не вдвоє, а регіт прискає з носів. Миттю. Я ще й подумати нічого не встиг. А що я сказав? ПОРОЧНИЙ Пер?! Та ні! Неможливо! Лишень не в перший шкільний день. Я ж абиякий! Однокласники пирхають сміхом за моєю спиною. Вертяться на стільцях, шепочуться. Це НЕможливо. Це катастрофа. Справжня.
Дзвонить дзвінок десь в іншому вимірі. Однокласники навколо мене пакують наплічники. Риплять стільці й парти. А я сиджу, мов приріс. Таке враження, ніби все в мені вмерло, лише думка животіє. Порочний Пер якось дивно дивиться на мене, я — на нього. Але встати не можу. Тіло заціпеніло, обличчя застигло, мов маска. Цілком можливо, що я досі дурнувато всміхаюся.
ЗОРЯНІ ВІЙНИ Й БРОКОЛІ
— Та просто попроси вибачення! Як це схоже на Іне. Ми разом йдемо зі школи. І вона, як завжди, не розуміє, у чому ж проблема. — Учителі до такого звикли, — каже вона. Усе правильно. Але я гризуся не так через Порочного Пера чи Курдупеля. Клас мене турбує. Точніше кажучи, два хлопці-крутелики. Бо те, що сталося, ніяк не повинно було ставатися. Абиякий Антон, ото власне… Я — той, хто гарантовано став дурником у класі. Про кого шепочуться і поглядають скоса і кому вигукують услід всілякі образливі слівця. Я — той, хто ніколи не допасується у ніякий рій. Ніде не стане своїм. Та я чомусь не пояснюю цього Іне. Лише зітхаю. — Подивимося фільм? — питає вона. Що ж, непогана розрада. Дуже навіть добра розрада, мушу сказати. Бо Іне цього тижня живе у своєї мами. А мама завжди працює допізна. І в її будинку є підвальчик. Треба чесно зізнатися: за останні тижні ми не так уже й багато фільмів передивилися у підвальній кімнатці Іне. Найбільше запам’яталося, як смачно й солодко пахне її довге волосся, як приємно обіймати її за плечі чи триматися з нею за руки. Значно ліпше за перегляд фільму. — «Зоряні війни»… Що скажеш? — питає Іне. Є ціла купа причин, чому вона мені подобається.
Ми дивимося четверту серію «Зоряних воєн», уперше дивимося фільм по другому колу й хрупаємо печиво «Орео». Мені таки вдається забути на деякий час Порочного Пера, я довгий час насолоджуюся посиденьками. Раптом озивається Іне: — Вони переїдуть до тата. Ну… Тоня і Мартін. — О? Так швидко? Іне киває. Її батьки розлучилися кілька місяців тому. Тато Іне купив собі інший будинок і знайшов іншу жінку. З сином. Іне наливає у склянку молока. — І… Мартін вчитиметься у нашій школі. — У нашій школі? — я аж випростовуюся на канапі. — Якого він віку? Я весь час уявляв собі Мартіна маленьким хлопчиком. П’ятирічним чи щось таке. На триколісному велосипедику. — Такого ж, як і ми, — невимушеним тоном відповідає Іне. — Йому, до речі, завтра виповнюється тринадцять. Вона ставить на стіл картонку з молоком.
Я відчуваю, що мені забагато новин на один раз. Ніби не досить катастрофічного першого дня у школі, то ще й у моєї коханої з’явився зведений брат. Якому завтра виповниться тринадцять. І він учитиметься у нашій старшій школі. І ніякого триколісного велосипедика. — Е-е… а він… нормальний? — питаю я. Іне мачає печиво в молоко. — Так, — каже, і більше нічого. Далі дивиться кіно, в якому Люк Скайвокер стає учнем Обі-Вана. Я розумію, що треба інакше поставити запитання. Бо самого лише «так» недостатньо. ОК, отже, Мартін нормальний, але в який саме спосіб? Як Уле, наприклад? Типу «милий, але дивний»? Чи в той спосіб, якого я побоююся? З сильним підборіддям, кривою усмішечкою, такий собі Ган Соло? «Зоряні війни» тривають далі. Я більше нічого не питаю, але відсуваю набік пачку молока. Вона загороджує мені екран телевізора.
Фільм уже майже закінчився, коли відчиняються вхідні двері. Ми блискавично зриваємося на ноги й стаємо з протилежних боків канапи. — Це просто нечувано! — починає мама Іне, спускаючись до нас східцями. — Він вимагає повернути брошку-сьольє! Бо вона дісталася мені від ЙОГО бабусі! Його дама, бачте, щойно розжилася на бюнад[1]! Мама Іне — адвокат. Вона все формулює дуже точно. Ось вона сходить униз і, ледь усміхнувшись, каже: «О, привіт, Антоне». Дуже скептично дивиться на печиво «Орео» і менш скептично на мене. Своє кохання ми з Іне тримаємо в секреті через три причини. Перша причина саме цієї миті стоїть на нижній сходинці сходів. Іненій мамі останнім часом неприємні всілякі закоханості. Їй доволі клопотів з татом Іне. Хоч обоє одностайно вирішили розлучитися, видно, що мамі Іне нова дама в житті тата Іне аж ніяк не подобається. Друга причина в мені: я дуже сором’язливий. Тобто я соромлюся зовсім не Іне. УСІ без винятку пишались би такою коханою. Мені просто осоружна надмірна стороння увага. А уваги не уникнути, якщо я проходжуватимуся шкільним подвір’ям за ручку з Іне. Я знаю, про що всі перемовлятимуться: «Якого біса вона вибрала саме ЙОГО». Бо мені й самому дивно. Але третя причина найважливіша: таємниця збуджує. Так збуджує, що мені аж в усьому тілі лоскітно щоразу, як ми зустрічаємося і вдаємо, ніби між нами все, як завжди. І щоразу, як опиняємося удвох, і між нами зовсім не все, як завжди. Ми з Іне завжди любили таємниці.
Мама Іне забирає зі столу обгортку від печива і швидко рушає нагору. Якийсь час Іне дивиться на стіл і каже, що оте з брошкою дуже по-дурному. А потім ми знову вмощуємося тісненько одне біля одного, і збудження між нами майже подвоюється від того, що мама Іне вдома. До того ж Іне трохи схожа на принцесу Лею. І це теж хвилює.
Пізніше, увечері, коли я повертаюся додому, мені спадає на думку, що я ще ні разу не побував у новому дому Іненого тата. Навіть не знаю, де він мешкає зі своєю новою жінкою і Мартіном. Чи є в нього фільми про зоряні війни й печиво «Орео» або така ж м’яка канапа, як в Іненої мами? Але дуже сподіваюся, що там НЕМАЄ затишної підвальної кімнатки, де можна вдвох дивитися кіно.
Удома пахне вечерею. І це досі незвично. У нас з татом більше досвіду поїдання піци. Проте піца — це одне, а вечеря — щось зовсім інше. Бо, на жаль, на вечерю готується те, чого в піці аж ніяк немає. А саме: ярина. Ні, я люблю природу й овочі теж.
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (43) »