14 років, а найстаршій — 87. Їхні акції на підтримку Олега Сенцова об’єднали в Латвії не лише українців, а й латишів, білорусів і росіян. Кожна з цих історій і є запереченням Олегових слів про не досягнуту ціль, бо ж ось вона — у долях людей, яких він об’єднав і навчив, за словами активіста Ігоря із Лозанни, «високо ставити планку».

Зрештою, і ця книжка — це так само результат об’єднаних зусиль «Видавництва Старого Лева», Українського ПЕН, Міжнародного фонду та ще десятків наших колег і Олегових друзів, закордонних видавців і перекладачів, які з появою цієї ідеї — допомогти книжці Сенцова зазвучати іншими мовами — відразу ж її підхопили і втілили в життя. І як результат — завдяки долученню всіх цих людей уже нинішнього року «Жизня» з’явиться в перекладі не лише українською, а й англійською, польською та німецькою мовами.

У фільмі Аскольда Курова є один дуже щемкий момент — коли перед початком суду адвокат Дмитро Дінзе показує Олегові його першу, щойно видану збірку оповідань. Сенцов радісно усміхається, але суддя не дозволяє йому потримати книжку, тому все, що йому лишається, — запитати про наклад і кількість сторінок. Дінзе дивиться у вихідні відомості й додає те, що так важливо почути Олегові там, у російському суді: «Видано в Україні»…

У ті найстрашніші миті літа й осені 2018-го часом здавалося, що зробити нічого неможливо, бо ж були вже сотні людей біля російських посольств у різних країнах світу, бо ж ми вже підписали тисячі листівок російському президентові, бо ж ми вже зверталися до очільників Франції й Німеччини, бо ж ми вже поширили петицію до Білого дому, і навіть коли нашій країні закрили доступ до сайту, учасники ініціативи #SaveOlegSentsov за одну ніч зібрали необхідну кількість підписів, залучивши українців за кордоном… Але навіть коли здавалося, що жодних інструментів тиску і впливу більше немає, ми говорили: пишіть листи. Олегові Сенцову й усім тим, за кого він боровся і був готовий пожертвувати життям. Бо найгірше, чого він ніколи не міг собі простити, — це мовчання, коли когось намагаються принизити. І завдяки Олегові «я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі», — хочеться пообіцяти собі услід за героєм «Жизні».

Тетяна Терен

Олег Сенцов

«ЖИЗНЯ»

Автобіографія (в літературній формі)

Народився в понеділок, 13-го числа. Мабуть, тому й життя минає весело. Дитинство було як дитинство — світла пора. Виріс у селі, в напівінтелігентській родині: мати — вихователь, батько — шофер. Жили скромно, але нічого поганого не згадаю.

У школі я вчився добре, у класі був першим. Багато читав. Уроки вчив, але не зубрив — виїжджав на добрій пам’яті та потягові до знань. У класі був відщепенцем. Худим. Били.

У 12 років дуже застудився. Застуда дала ускладнення на ноги — поліартрит. Віднялися. Півроку лікування — знову почав ходити.

У старших класах сперечався з учителями — іноді по темі, іноді просто грубіянив — дратують люди, які мають себе за розумніших, а насправді такими не є. Влився в тусівку школи, почав дружити з хуліганами — життя показало нові грані. Зайнявся спортом, хоч лікарі й забороняли. Медицина відмовилася від мене, а я від неї. Розкачався, загартувався.

Після школи приїхав у місто С. вступати до інституту, престижного, на державне відділення. Не хотіли приймати документів:

Хлопчику, ти звідки?

Із села С.

Золота медаль є?

Ні.

А срібна?

Ні.

Так чого ж ти хочеш?

Учитися!

Готувався самостійно. Пройшов із мінімальним балом. Найщасливіший день у моєму житті. Через півроку розчарувався: студенти вдають, що навчаються, викладачі вдають, що навчають. Забив на пари. Навчався: трійка — залік. Гуляв. Спілкувався з рокерами та іншими музикантами. Було весело. Бідно, але весело. Так більше ніколи не буде.

Закінчив виш. На роботу за спеціальністю (маркетинг) не пішов. З 9:00 до 18:00 — це не для мене, до вечора повбивав би всіх колег.

Коли мені було 20, помер батько (тільки через десять років можу про це говорити). Веселе життя скінчилося. Підробляв років із 13-ти постійно, тепер довелося заробляти. Працював на ринку. «Гербалайф» — рік розводив людей на гроші. Зайнявся бізнесом із другом. Позичив трохи грошей — погорів, друг зник. Я вижив — 96-й рік.

Працював адміністратором у комп’ютерних клубах, потім менеджером — у них же. Захопився кіберспортом. Чотири роки професійно грав у мережеві комп’ютерні ігри. Виступав на чемпіонатах, чемпіон України. Поїздив. Створив свою кіберкоманду, сайт, зібрав довкола себе однодумців. Лідер кіберруху Криму.

Останні півроку займався відкриттям найбільшого в Сімферополі Інтернет-центру. Відкрив. Прибутково.

У 20 років дуже хотілося багато грошей — їх не було, і ніяк не виходило їх заробляти. До 30-ти світогляд змінився повністю, і гроші посідають тепер далеко не перше місце в моїй системі цінностей, — а вони прийшли… Мабуть, так і має бути. Не знаю.

Трохи про особисте: більше десяти років живу з однією жінкою, одружений з нею ж. Двоє маленьких дітей від неї ж. Люблю всіх.

Кіношником стати ніколи не мріяв. Але з дитинства любив кіно. Хороше. З роками дужче розвивав свій художньо-кінематографічний смак — до того ж, як завжди, завдяки самоосвіті. Чим вище я ріс над собою, тим дужче звужувалося коло людей, з якими я міг говорити про кіно. Сьогодні це двоє-троє мої знайомці.

Книжки читав завжди. І багато. У школі писав твори. І завжди на «відмінно». Захопившись кіберспортом, почав писати про нього публіцистичні статті — думки переповнювали, не зміг стримати себе. А, як казав Міхал Міхалич, якого я дуже поважаю, «писáти, як і пíсяти, треба лише тоді, коли більше не маєш сил терпіти». Сил терпіти в мене не було, а сили писати були. Спершу все виходило доволі криво, але весело. Після десятка статей відшліфував техніку й виробив власну манеру. Написав зо двадцять оповідань чи есе — сам достеменно не знаю. Зараз пишу книжку.

Хочу знімати кіно. Мене знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка. Намагаюся вступити на режисерські курси. Ці наче хороші. Не вступлю — пробиватимуся так, самотужки, без підготовки, — не вперше. Не люблю Грєбєнщікова, але він якось сказав гарні слова у відповідь на запитання про його музичну освіту: «30 років слухання музики і 20 років її виконання». Я вже років 30 дивлюся кіно — час рухатися далі.

Собака

 У дитинстві я хотів собаку.