здебільшого недооцінюють численні шанувальники філософії. Під цим оглядом самотньо звучить голос Ніцше, який у своєму ставленні до Платона поєднує ворожість до Платона-філософа із щирим захопленням Платоном-поетом: «Якщо про трагедію кажуть, що вона увібрала в себе всі попередні форми мистецтва, то щось подібне можна сказати й про платонівський діалог: оскільки в ньому змішані всі можливі стилі та форми, він є почасти оповіданням, почасти — лірикою, почасти — драмою, з прози він переходить у поезію, а тому порушує строгий античний закон єдності словесної форми […]. Платонів діалог був ніби човном, на якому після кораблетрощі врятувалася антична поезія з усіма своїми дітьми […]. Воістину Платон дав усім наступним поколінням взірець нової мистецької форми, взірець роману, форму, яку можна визначити як Езопову байку, що розгортається до безмежжя, де поезія перебуває в такому ж підпорядкуванні до діалектичної філософії, у якому впродовж багатьох віків перебувала філософія стосовно богослов'я: тобто як служниця, ancilla. Це окреслило нове становище поезії, у яке насильно поставив її Платон під потужним впливом демонічного Сократа»^[6].

Але у Бенкеті замість ролі служниці (ancilla) філософії, поезія, великою мірою виконує роль її володарки (domina), чи принаймні роль нареченої філософа, до того ж повноправної.

Простежмо, як Платон замислив і розгорнув надзвичайне поетичне дійство в Бенкеті і як через неповторну драматургічну гру представив у цьому творі природу та діяння Ероса.

4. Персонаж Федра, його промова та роль у Бенкеті [178а6-180b12]

Більшість дослідників не надає великої ваги промові Федра, першого промовця на бенкеті. Його слово вважають слабким, а то й зовсім недоладним. Однак у драматургічному задумі Платона цьому персонажеві відведено важливу роль, а його промову автор замислив як увертюру до низки похвал Еросові, а отже, як вступ до проблематики любові. Платон не лише проголошує Федра «творцем задуму» (πατήρ τοῦ λόγου) [177d5], а й дає йому першому слово. Чимало ідей, які автор у зародковій формі вкладає в уста Федра, згодом підхоплюють і розвивають інші персонажі: так буває в увертюрах до опер. Деякі з цих ідей розвине і поглибить у своїй промові Сократ.

Федр належить до того типу літераторів, які вміють слухати і виголошувати промови, він є великим шанувальником ораторів та риторичного мистецтва. У Платоновому діалозі, названому його іменем, на запитання Сократа, чи він хоче дискутувати про спосіб, яким треба писати поетичні чи прозові твори, він відповідає: «Ти питаєш, чи ми повинні [дискутувати про це]? Щиро кажучи, навіщо тоді жити, як не для таких насолод?» [Phaedr. 258е].

Представляючи Федра як головного персонажа однойменного діалогу, Томас Шлезак робить зауваги, справедливі й для визначення ролі Федра в Бенкеті: «Важко було б зрозуміти, навіщо Сократові цей молодий невгамовний літератор, якби його невгамовність і схильність до ентузіазму не становили відправної точки, потрібної знавцеві мистецтва любові: Сократ хоче спрямувати цю схильність на вищий об'єкт»^[7].

Федр представляє деякі гарні й у певному сенсі цілком слушні ідеї, однак він лише стверджує їх, належно не мотивуючи свої тези. Вони так і залишаються не доведеними. «Ерос — велике божество і гідне подиву [178а7], а ще він — божество прадавнє» [178c1]. Про це свідчить хоча б те, що жоден з поетів не називає його батьків [178b3]. І саме тому, що Ерос — божество прадавнє, він є для нас причиною найбільших благ: юнакові він дає гідного шанувальника, а достойному мужеві — гідного його любові юнака [178с2-6].

Федр переконаний, що «той дороговказ, якого потребують люди впродовж цілого життя, — якщо вони тільки по-справжньому хочуть гарно прожити свій вік, — не залежить ні від кровних зв'язків, ні від почестей, ані від багатства. Дати його може тільки Ерос» [178c6-d2]. Якби в державі жили лише закохані мужі (ἐρασταί) та їхні обранці (ἐρώμενοι), — зазначає Федр, — її врядування було б досконалим: вони докладали б усіх зусиль, щоб утримуватися від усього ганебного, і змагалися б між собою у честі. Подібно було б і з військом, якби воно складалося лише із закоханих мужів та їхніх улюбленців [178е5-10]. Федр висловлює цю важливу тезу, не завдаючи собі труду, щоб належно її обґрунтувати. Натомість він обмежується покликанням на авторитет Гомера, Гесіода, Акусілая чи Парменіда. Федр не обґрунтовує слушність своїх тверджень, а щонайбільше описує деякі їх наслідки. Йому належить важлива думка про готовність закоханих вмерти в ім'я любові. Підтвердження цьому Федр вбачає у знаменитих подвигах Алкести та Ахілла, на які греки покликалися як на парадигматичні міфи.

Важливим доказом витонченості та вразливості душі цього персонажа є останній аргумент, що його висловлює Федр. Всупереч Есхілові він стверджує, що не Ахілл обрав Патрокла своїм улюбленцем, а сам був об'єктом його любові, позаяк був молодшим і вродливішим від Патрокла. Саме тому його вчинок викликав захоплення у богів, адже це звичайна річ, коли закоханий муж готовий на все заради любові до юнака, тоді як любов юнаків до їхніх залицяльників здебільшого набагато слабша. Саме тому боги вшанували Ахілла навіть більше, ніж Алкесту, пославши його на острови блаженних. Хоч і без належної аргументації, Федр висловлює навіть таке твердження: «Закоханий муж одухотворений, а отже, божественніший від тих, кого обдаровують любов'ю» [180b5-6].

Отож насправді Федр артикулює цікаві й непересічні ідеї, гідні того, щоб над ними замислитися. Однак спосіб висловлення цих ідей у Федра не критичний, а радше інтуїтивний. Недомовленість, хаотичність і незграбність вислову — такими є характерні риси цієї першої маски, що представляє саме того персонажа, якому Платон адресував свої послання про Ероса. Цей персонаж має уважно слухати та оцінювати промови інших і вчитися відрізняти тих, які говорять про те, «чим Ерос не є», від тих, які стверджують натомість, «чим є Ерос», а відтак — спробувати належно викристалізувати власні погляди.

5. Персонаж Павсанія, його промова та роль у діалозі [180с5-185с3]

Промову Павсанія здебільшого також розуміють хибно, бо замість того, щоб читати її, заглиблюючись у складну драматургічну динаміку Бенкету, пробують видобути з неї конкретні ідеї самого автора. Тому не розуміють, що насправді Павсанієві відведено роль висловити судження, які Платон хоче спростувати, структурно руйнуючи саму основу, на якій вони ґрунтуються. Це виразно простежується у промові Сократа (в науці Діотими) і в останньому виступі Алківіада.

Промова Павсанія — найрозлогіша з