так по-дур-ному, — сказав він. — Усе, що ви робите, це забираєтеся геть зі свого тіла, коли помираєте. Господи, кожен робив це тисячі й тисячі разів! Тільки те, що люди цього не пам’ятають, ще не означає, що вони цього не робили. Це так по-дурному...

— Можливо. Можливо, — пробурмотів Ніколсон. — Але логічний факт залишається фактом, незважаючи на те, як розумно...

— Це так по-дурному, — знову повторив Тедді. — Наприклад, у мене десь через п’ять хвилин урок плавання. Я можу спуститися вниз до басейну, і в ньому може не бути води. Сьогодні може бути той день, коли міняють воду, чи ще щось. Однак, що б не трапилось, я можу підійти до краю басейну, наприклад, лише для того, щоб подивитися на дно, а моя сестра може підійти і, припустімо, зіштовхнути мене. Я можу розбити череп і одразу померти. — Тедді поглянув на Нікол-сона. — Це може статися, — сказав він. — Моїй сестрі лише шість років, і вона не була людиною протягом багатьох життів, а ще вона не дуже мене любить. Це цілком може трапитись. Однак, що в цьому буде такого трагічного? Я маю на увазі, чого саме в цьому боятися? Я просто робитиму те, що маю робити, і все, хіба не так?

Ніколсон поблажливо фиркнув:

— З твоєї точки зору, це, може, і не буде трагедією, але це стане тяжкою подією для твоїх тата і мами, — нагадав він. — Ти про це думав?

— Так, звісно, — відповів Тедді. — Але це тільки через те, що у них є назви й емоції для всього, що відбувається. — Хлопець весь час тримав руки під стегнами. Тепер він вийняв їх, поклав на бильця та поглянув на Ніколсона. — Ви знаєте Свена? Того чоловіка, що слідкує за спортивним залом? — спитав він. Тедді чекав, доки Ніколсон не закиває. — Якби йому сьогодні вночі наснився сон, що його собака помер, він би дуже погано спав, бо дуже любить того собаку. Але коли б він прокинувся вранці, все було б гаразд. Він би знав, що це був лише сон.

Ніколсон кивав головою.

— Тож до чого саме ти ведеш?

— Я веду до того, що якби собака дійсно помер, усе було б так само. Однак, Свен про це не знає. Я маю на увазі, що він ще не прокинувся до самої своєї смерті.

Ніколсон із відчуженим виглядом повільно і чуттєво масажував правою рукою потилицю. А його ліва рука, що нерухомо лежала на бильці, стискаючи так і не запалену цигарку, на яскравому сонці мала незвичний неживий білий колір.

Раптом Тедді підвівся.

— Мені треба йти. Вибачте. — Він сів на підставку для ніг, приєднану до шезлонга, обличчям до Ніколсона, і заправив футболку в шорти. — Здається, у мене ще є десь півтори хвилини до уроку плавання, — сказав він. — Мені ще треба пройти всю палубу «Е».

— Можна спитати, чому ти сказав професорові Піту, що йому слід припинити викладати після першого місяця року? — доволі дурнувато спитав Ніколсон. — Я знаю Боба Піта. Тому й питаю.

Тедді затягнув ремінь із крокодилової шкіри.

— Тільки тому, що він доволі духовно розвинена людина, а викладає багато всього, що не дуже добре для нього, якщо він хоче досягти хоч якогось справжнього духовного прогресу. Це його занадто сильно стимулює. Час уже йому викинути все це з голови, замість того, щоб це туди вкладати. Він міг би позбутися великої частини того яблука за одне життя, якби хотів. Йому дуже добре вдається медитувати. — Тедді встав. — Я краще піду. Не хочу спізнитися.

Ніколсон підняв на нього очі й утупив погляд, затримуючи хлопця.

— Що б ти зробив, якби міг змінити систему освіти? — спитав він непевно. — Ти ніколи про це не думав?

— Мені справді треба йти, — відповів Тедді.

— Лише дай відповідь на це одне питання, — попросив його Ніколсон. — Освіта — це моя дитина, це те, що я викладаю. Тому й питаю.

— Що ж... Я не дуже певен, що б я зробив, — відповів Тедді. — Але, напевно, не починав би з того, з чого починають у школах. — Він схрестив руки і трохи подумав. — Гадаю, спершу я б зібрав дітей і показав їм, як треба медитувати. Я б спробував показати їм, як дізнатися, хто вони насправді, а не тільки їхні імена і тому подібне. Мабуть, навіть ще до того я б змусив їх забути все, що казали їм або їхні батьки, або ж будь-хто інший. Тобто навіть коли їхні батьки казали їм, що слони великі, я б змусив їх це викинути з голови. Слон великий лише тоді, коли поряд є ще щось — собака чи жінка, наприклад. — Тедді ще трохи подумав. — Я б навіть не казав їм, що у слона є хобот. Я міг би показати їм слона, якби він був у мене під рукою, але я дозволив би їм підійти до слона, навіть якби вони знали про нього не більше, ніж він знав про них. Те ж саме стосується й трави. Я б навіть не казав їм, що трава зелена. Кольори — лише назви. Я маю на увазі, якщо сказати їм, що трава зелена, це змусить їх очікувати, що трава виглядає певним чином — саме так, як ви вважаєте, а не будь-яким іншим чином, який може бути й не гіршим, а може, навіть і кращим... Не знаю. Я би просто змусив їх виблювати всі ті часточки того яблука, яке батьки й інші люди змусили їх з’їсти, шматочок за шматочком.

— Хіба не було б ризику, що ти б виховав маленьке покоління неуків?

— Чому? Вони не були б більшими неуками, ніж слон. Чи птах. Чи дерево, — сказав Тедді. — Тільки те, що щось влаштоване певним чином, а не просто поводиться певним чином, зовсім не означає, що це — неук.

— Не означає?

— Ні, — відповів Тедді. — До того ж, якби вони захотіли пізнати все те — назви, кольори та речі, — вони б могли це зробити, якби їм хотілося, — пізніше, коли виростуть. Та я хотів би, щоб вони почали з реального бачення речей, а не лише з того, як ці речі бачать інші яблукоїди. Ось це я маю на увазі. — Тедді підійшов до Ніколсона і простяг йому руку. — Тепер я маю йти. Чесно, мені дуже сподобалось...

— Секундочку, посидь іще хвильку, — попросив Нікол-сон. — Ти ніколи не думав зайнятися якимось дослідженням, коли підростеш? Дослідженнями в області медицини або чимось таким? Мені здається, що з твоїм розумом ти міг би врешті-решт...

Тедді не сідаючи відповів:

— Одного разу я про це подумав, декілька років тому, — сказав він. — Я поговорив лише з кількома лікарями. — Хлопець похитав головою. — Мене б це зовсім не зацікавило. Лікарі надто поверхові. Вони завжди говорять про клітини та подібні речі.

— О? Ти не надаєш важливості будові клітини?

— Звичайно, надаю. Але лікарі говорять про клітини так, наче вони мають самі по собі таку необмежену важливість. Наче вони насправді не належать людині, яка з них складається. — Тедді рукою відкинув волосся з чола. — Я виростив своє тіло, — сказав він. — Ніхто за мене цього не робив. Тож якщо я його виростив, мені ж і знати, як його вирощувати. Принаймні на рівні підсвідомості. Можливо, я втратив свідоме знання його вирощування за якісь останні кількасот тисяч років, але це знання досі там, тому що я,