нього, вивчаючи.

— Здається, на тій касеті ти казав, що в шість років у тебе був перший містичний досвід. Правда?

— Мені було шість років, коли я побачив, що все навколо — то Бог. У мене волосся встало дибки і все таке, — зізнався Тедді. — Я пригадую, це було в неділю. Тоді моя сестра була ще крихітною і пила своє молоко, і раптом я побачив, що вона — Бог, і що молоко — Бог. Тобто те, що вона робила, — це лила Бога в Бога, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Ніколсон мовчав.

— Проте я часто міг виходити за межі кінцевих вимірів, коли мені було чотири роки, — сказав Тедді те, що йому пізніше спало на думку. — Не надовго і все таке, але доволі часто.

Ніколсон закивав головою.

— Справді? — спитав він. — Ти міг?

— Так, — відповів Тедді. — Це було на тій плівці... Чи, може, на тій, що я записав минулого квітня. Я не впевнений.

Ніколсон знову витяг цигарки, але не зводив очей із Тедді.

— А як вибратися за межі кінцевих вимірів? — спитав він, трохи засміявшись. — Я маю на увазі, якщо починати з базових понять, наприклад, дерев’яна колода — це дерев’яна колода. У неї є довжина, ширина...

— Немає. Ось тут ви і помиляєтесь, — пояснив Тедді. — Всі думають, що речі десь закінчуються. А вони не мають кінця. Ось що я намагався сказати професорові Піту. — Він посунувся в кріслі, витяг геть брудний носовичок — сірий, зім’ятий шматок тканини, — та висякався. — Причина того, що нам здається, ніби речі десь закінчуються, полягає в тому, що більшість людей тільки так і вміють дивитися на речі, — продовжив він. — Але це не означає, що це і справді єдиний спосіб. — Хлопець сховав свого носовичка та подивився на Нікол-сона. — Будь ласка, ви не могли б підняти на хвилинку руку? — попросив він.

— Руку? Навіщо?

— Просто зробіть це. Підніміть її на хвилинку.

Ніколсон підняв передпліччя на декілька дюймів над

бильцем.

— Цю? — спитав він.

Тедді закивав головою.

— Як ви це називаєте? — спитав він.

— Що ти маєш на увазі? Це моя рука. Це — рука.

— А звідки ви це знаєте? Ви знаєте, що це називається рукою, але звідки ви знаєте, що це — вона? Ви можете довести, що це — рука?

Ніколсон витяг із пачки цигарку і запалив її.

— Чесно кажучи, я думаю, що це віддає найгіршим видом софізму, — зауважив він, видихаючи дим. — Заради бога, це ж рука, бо це — рука. Перш за все, у неї має бути назва, щоб її можна було відрізнити від інших речей. Я маю на увазі, що не можна просто...

— Ви просто мислите логічно, — байдуже зазначив Тедді.

— Як я мислю? — надміру чемно спитав Ніколсон.

— Логічно. Ви просто даєте мені звичайну, розумну відповідь, — пояснив Тедді. — Я намагався вам допомогти. Ви запитали, як я виходжу за межі кінцевих вимірів, коли мені хочеться. Я точно не думаю логічно, коли це роблю. Логіка — це перше, чого вам слід позбутися.

Ніколсон зняв пальцями шматочок тютюну з язика.

— Ви знаєте Адама? — спитав його Тедді.

— Чи знаю я кого?..

— Адама. З Біблії.

Ніколсон посміхнувся.

— Особисто не знайомий, — сухо відповів він.

Тедді замислився.

— Не зліться на мене, — попрохав він. — Ви мене запитали, а я...

— Заради Бога, я на тебе не злюсь.

— Добре, — кивнув Тедді. Він знову сидів, відкинувшись на спинку крісла, але голову повернув до Ніколсона. — Ви знаєте про те яблуко, яке Адам з’їв у Саду Едемському й яке згадується в Біблії? — спитав він. — Ви знаєте, що було в тому яблуці? Логіка. Логіка та інтелектуальне начиння. Це все було в ньому. Тож — це і є моя точка зору — все, що вам треба зробити — це виблювати його, якщо ви хочете бачити речі такими, якими вони є насправді. Я маю на увазі, що коли ви оте все виблюєте, у вас більше не буде проблем з колодами дерев та іншими речами. Ви перестанете весь час бачити кінець чомусь. І ви побачите, чим насправді є ваша рука, якщо вам цікаво. Ви розумієте, що я маю на увазі? Ви стежите за моєю думкою?

— Так, стежу, — доволі коротко відповів Ніколсон.

— Проблема в тому, — продовжив Тедді, — що більшість людей не хочуть бачити речі такими, якими вони є насправді. Вони навіть не хочуть припинити знову і знову народжуватися і помирати. Вони лише хочуть знову і знову отримувати нові тіла, а не спинитися і лишитися з Богом, де справді прекрасно, — міркував він. — Я ще ніколи не бачив такої купи яблукоїдів, — зізнався хлопець і похитав головою.

У цей момент навпроти Тедді та Ніколсона спинився стюард у білій формі, який здійснював обхід по цій палубі, і спитав, чи не хотіли б вони випити ранковий бульйон. Ніколсон зовсім не відповів на питання, Тедді відповів: «Ні, дякую», — і стюард пішов далі.

— Якщо ти волієш не обговорювати цього, то і не треба, — раптово і доволі різко сказав Ніколсон. Він струсив попіл з цигарки. — Та правда це чи ні, що ти сказав всій Лей-деккерській купці, — Волтону, Піту, Ларсену, Самуельсу та іншим, — коли, де і як вони врешті-решт помруть? Це правда чи ні? Ти не мусиш обговорювати це, якщо не хочеш, але згідно з чутками в Бостоні...

— Ні, це неправда, — наголосив Тедді. — Я сказав їм про місця і ті часи, коли вони мають бути дуже-дуже обережними. А також я розповів їм про певні речі, які їм було б дуже корисно зробити ... Але нічого такого я не казав. Я не казав, ніби щось неминуче трапиться. — Він знову вийняв носовичок і скористався ним. Ніколсон чекав, спостерігаючи за хлопцем. — І я зовсім не казав професорові Піту нічого такого. По-перше, він не був одним із тих, хто глузував і ставив купу запитань. Тобто я сказав, що йому не слід викладати після січня — це все, що я йому сказав. — Відкинувшись назад, Тедді якусь хвильку помовчав. — Усі інші професори практично змусили мене сказати всі ті речі. Це сталося після того, як ми закінчили співбесіду та запис касети, і було вже доволі пізно, а вони досі слухали, курили цигарки та ставали грайливими, мов кошенята.

— Але ти не казав Волтону чи Ларсену, наприклад, де чи як наступить їх смерть? — тиснув на нього Ніколсон.

— Ні, не казав, — твердо відповів Тедді. — Я не сказав би всього того, але вони продовжували про це говорити. Здається, професор Волтон розпочав цю розмову. Він зазначив, що дійсно хотів би знати, коли помре, бо тоді б він знав, що йому слід було зробити, а що — ні, та як би найкраще скористатися своїм часом, і щось у такому дусі. А тоді вони всі сказали, що... Тож я розказав їм трохи.

Ніколсон нічого не говорив.

— Однак, я не казав їм, коли вони насправді помруть. Це дуже брехливі чутки, — мовив Тедді. — Я міг би, але не сказав, бо глибоко в серці вони, насправді, не хочуть цього знати. Тобто я знаю: навіть хоча вони й викладають релігію, філософію та подібні речі, вони досі дуже бояться смерті. — Тедді якийсь час сидів або ж напівлежав мовчки. — Це