аж ніяк не сприяли оптимізму.

Полковник Ніколсон та його люди були перебазовані трохи пізніше, ніж усі інші, і тому прибули до Таїланду вже з початком робіт. Після важкого маршу перше зіткнення з новими японськими властями не віщувало нічого доброго.

У Сінгапурі британці мали справу з солдатами, які після першого сп’яніння від перемоги — поодинокі вихватки первісного дикунства до уваги не беруться — поводилися з полоненими не жорстокіше, ніж звитяжці з цивілізованого Заходу. Зовсім інакше тримались офіцери, відряджені конвоювати переможених союзників по всій трасі залізниці. Від самого початку вони показали себе лютими наглядачами з виразними задатками катів-садистів.

Полковник Ніколсон та рештки його полку, командувати яким він вважав за честь, були загнані у величезний табір, що правив за етап для всіх конвоїв. Частину цього табору вже давно обжила інша група полонених. Вони пробули тут недовго, але й цього часу їм вистачило, аби побачити, чого від них вимагатимуть і в яких умовах їм доведеться жити аж до закінчення будівництва. Бідолахи гарували, як чорні воли. Денна норма була б непосильна й для міцного, вгодованого чоловіка, але навалену на плечі слабаків, у яких вони перетворилися за неповні два місяці, її можна було виконати, лише гибіючи на будові від світання до смерку, а часто прихоплюючи й нічну пору. Вони були затуркані й деморалізовані лайкою та стусанами, які сипалися на них за найдрібнішу провину, і жили в постійному страху перед ще жорстокішими карами. їхній фізичний стан просто жахав Кліптона. Малярія, кривавий пронос, бері-бері та виразки були явищем буденним, а табірний лікар признався, що боїться ще страшніших епідемій, бо ж їм ніяк запобігти. Він не мав навіть найпростіших ліків.

Полковник Ніколсон хмурив чоло, але нічого не казав. Він у цьому таборі «не служив» і почував себе майже гостем. Правда, одного разу він усе ж таки виказав своє обурення англійському підполковникові, відповідальному перед японськими властями. Це сталося тоді, коли він побачив, що всі офіцери, до майора включно, виконують ту саму роботу, що й рядові: копають і возять землю, мов чорнороби. Підполковник похнюпив очі. Пояснив, що зробив усе можливе, аби уникнути такого приниження, і підкорився лише брутальному примусу, та й то лише задля того, щоб не накликати на людей зайвих утисків. Полковник Ніколсон скептично покивав головою, а потім замкнувся у гордовитій мовчанці.

На цьому етапі полонені залишалися два дні. Потім вони отримали від японців злиденний припас харчів на дорогу і по трикутному шматку грубого полотна, що звався «спецівкою» — його належало прив’язувати на крижі мотузкою, — а також вислухали промову генерала Ямашіти; вибравшись у ясно-сірих рукавичках і з шаблюкою при боці на імпровізовану трибуну, він каліченою англійською мовою заявив, що волею його імператорської величності їх поставлено під його начало і розтлумачив, чого від них чекають.

Його патякання тривало понад дві години. Слухати все те була мука, воно ображало національну гідність не менше, ніж лайки та побої. Генерал казав, що сини Японії не відчувають до них, збитих на манівці брехнею власного уряду, ніякого злопам’ятства і що з ними поводитимуться по-людському, поки вони самі триматимуться «дзентльменами»; інакше кажучи — поки вони без будь-яких задніх думок, з усіх сил співпрацюватимуть для загального добра південноазіатського регіону. Що вони мусять бути вдячні його імператорській величності за надану їм можливість спокутувати свої гріхи участю у суспільній справі, у спорудженні залізниці. Відтак Ямашіта повідомив, що в інтересах усіх йому доведеться запровадити сувору дисципліну і що він не допустить жодного прояву непокори. Лінощі й недбалість розцінюватимуться як злочин. Усяка спроба впити каратиметься смертю. Англійські офіцери відповідають перед японцями за поведінку своїх солдатів та їхню старанність у роботі.

— Хвороба для мене не виправдання, — додав генерал Ямашіта. — Раціональна праця підтримуватиме людей у чудовому фізичному стані, і ніяка дизентерія не посміє напасти на того, хто щодня буде виконувати свій обов’язок перед імператором.

Закінчив він свою промову оптимістично, від чого слухачі розлютилися ще дужче.

— Працювати радісно й завзято. Ось моє гасло. А відсьогодні воно повинно стати й вашим. Тому, хто дотримуватиме його, нема чого боятися мене, так само як і інших офіцерів великої японської армії, під охороною якої ви перебуваєте нині.

Потім частини роз’єднались, і кожна вирушила до призначеного їй сектора. Полковника Ніколсона та його полк послали до табору на березі річки Куай. Він лежав досить далеко, всього за кілька миль від кордону з Бірмою. Комендантом табору був полковник Сайто.

3

Уже перші дні, проведені в таборі на річці Куай, ознаменувалися прикрими подіями. Атмосфера в таборі від самого початку склалася напружена і ворожа.

Причиною першої колотнечі послужила заява полковника Сайто про те, що всі офіцери повинні працювати разом зі своїми солдатами. Вона викликала ввічливий, але енергійний протест полковника Ніколсона, який висловив свою точку зору з усією об’єктивністю і наголосив, що обов’язок британських офіцерів — командувати солдатами, а не махати заступом чи кайлом.

Сайто вислухав його протест до кінця, не виказуючи при цьому нетерплячості, що здалося полковникові добрим знаком. Потім відпустив його, сказавши, що поміркує. Сповнений надій, полковник Ніколсон повернувся до вбогої бамбукової хижі, де він мешкав разом з Кліптоном та двома іншими офіцерами. Там іще раз для власної втіхи повторив їм деякі з тих доказів, що їх навів, аби переконати японця. Кожний з них здавався йому незаперечним, і все ж головним він вважав один: підмога, яку можуть дати кілька незвиклих до фізичної праці людей, зовсім незначна, зате заохочення до роботи, здійснюване під наглядом компетентних командирів, важко переоцінити. В інтересі самих японців і в інтересі будівництва було б підтримувати престиж і авторитет офіцерів, а це неможливо, якщо їх змусять працювати так само, як солдатів. Полковник розпалився, розвиваючи ще раз цю тезу перед своїми офіцерами.

— Ну скажіть, правий я чи ні? — запитав він майора Х’юга. — Чи можете ви, промисловець, уявити, щоб така справа, як ця, виконувалась до ладу без ієрархії відповідальних осіб?

Після всіх втрат цієї трагічної кампанії у Ніколсоновому штабі залишилось тільки два офіцери та майор-медик Кліптон. Полковникові пощастило зберегти їх іще з Сінгапура, він цінував їхні поради і любив, перше ніж ухвалити