Тоні Моррісон. Пісня Соломона

Частина перша

Розділ I

Співробітник Північнокаролінської страхової компанії оповістив, що о третій перелетить із добродійної лікарні «Милосердя» на той бік озера. За два дні перед польотом він прикріпив на дверях свого жовтого будиночка ось таке оголошення:

«У середу, 18 лютого 1931 року, о 15.00 я на своїх власних крилах відлечу з лікарні «Милосердя». Простіть мені, коли ласка. Я любив усіх вас.

Роберт Сміт, страховий аґент».

Містер Сміт не скликав такого великого натовпу, який вдалося скликати Ліндберґу чотири роки тому. Прийшло всього сорок чи п’ятдесят глядачів, бо оголошення впало людям в око допіру об одинадцятій ранку того самого дня, коли мав бути політ. У такі години, та ще й посеред тижня чутки поширюються спроквола. Діти в школі, чоловіки на роботі, а жінки, зашнуровуючи корсети, якраз лаштуються зайти до м’ясника: ану ж відступить за безцінь які хвости-бебехи. Зібралися тут хіба що безробітні, кустарі та маленькі діти: хто почув про чудасію, а хто саме в цю пору йшов Нелікарською вулицею, там, де вона виходить на узбережжя.

Поштові чиновники не визнавали назви «Нелікарська». На картах міста вулиця значилась як Магістральний проспект. Тут жив і помер один-єдиний на все місто темношкірий лікар. Коли 1896 року він переселився сюди, пацієнти почали називати вулицю, на якій, ба й поблизу якої, ніхто з них не мешкав, Лікарською. Згодом, відколи тут осіли інші негри й стали залюбки користуватися поштою, із Луїзіани, Віргінії, Алабами та Джорджії пішов потік листів, заадресованих на Лікарську. Поштарі відсилали ті листи назад або відкладали їх як такі, що не дійшли до адресатів. 1918 року, коли в армію призивали й чорношкірих, на призовній дільниці кілька рекрутів вказало Лікарську вулицю своїм місцем проживання. Ось так ця назва стала напівофіційною.

Але не надовго. Декотрі з місцевих начальників, стрижнем політичної діяльности яких була турбота про правильні найменування всього, що тільки є в місті, подбали, щоб слово «Лікарська» ніколи не вживалось офіційно. Знаючи, що воно ходове тільки у південному кварталі, можновладці звеліли розвісити настанови в крамницях, перукарнях і ресторанах цієї частини міста. У цих настановах стояло чорним по білому: проспект, який у напрямку північ — південь з’єднує набережне шосе й перехрестя магістралей NN 2 і 6 до Пенсильванії і який паралельний до суміжного проспекту Резерфорда та до Бродвею, завади мав і матиме найменування Магістральний проспект, а не Лікарська вулиця.

Оті папери таки непогано прислужилися: і мешканцям південного кварталу пам’ять освіжилася, і міська влада вдовольнилася. Відтоді вулицю прозвали Нелікарською. Ну а богоугодний лікувальний заклад «Милосердя» на її північному кінці — «Немилосердям», бо лише в 1931 році, наступного дня після того, як містер Сміт стрибнув із купола лікарняної будівлі, вперше під цим куполом негритянка удостоїлася чести породити дитя в палаті, а не на сходах. Таку великодушність персоналу викликало аж ніяк не те, що саме ця положниця була дочка-одиначка чорношкірого медика. Звісно ж, не те, адже за весь час своєї лікарської практики він ані разу не скористався послугами «Милосердя», а з усіх його пацієнтів лише двох лікували в цьому закладі, та й то білих. Зрештою, 1931 року медик давно вже був небіжчик. Мабуть, тільки стрибок містера Сміта над головами ескулапів спонукав тих прийняти породіллю. Та навіть якщо цей вчинок дрібного страхового агента й не вплинув на місце пологів, то на їх час — таки вплинув.

Побачивши містера Сміта оперезаного на грудях широчезними блакитними, вигнутими допереду крилами, що у призначений час, як і пообіцяв, вигулькнув з-поза купола, дочка покійного вже лікаря впустила величенький кошик з накривкою. Червоні оксамитові пелюстки троянд розсипалися, вітер захурделив ними понад кучугурками снігу. Донечки метнулися ловити згубу, їхня мати стогнала, обхопивши великий живіт. Увагу натовпу привернула гонитва за трояндовими пелюстками, на стогін вагітної ніхто не зважав. Кожен знав, що дівчатка цілими днями розмічають, кроять і прострочують дорогий оксамит, а в ґергардтовій крамниці нізащо не приймуть забрудненого товару.

Розпочалися веселощі. Гурт кинувся збирати клаптики, поки не промокли від снігу. Люди хапали їх на льоту, в поривах вітру й обережно підбирали зі снігу. Маленькі діти не знали, що ж тут розглядати: чи людину з блакитними крилами на даху, чи яскраво-червоний розсип на заметах. Сумніви розвіяла жінка, що стояла скраю, ні з того ні з сього завівши пісню. Погано вбрана, на противагу лікарській доньці в гарному охайному сірому пальті з традиційним для вагітних пружком на животі, в чорній розкльошеній спідниці й у калошах із чотирма ґудзиками. Співачка ж нап’ялила аж по очі моряцьку в’язану шапочку, а замість пальта закуталась у стару стьобану ковдру. Схиливши голову набік, задивившись на Роберта Сміта, вона співала могутнім контральто:

Декотрі з тієї півсотні ґаволовів підштовхували сусідів ліктями й хихотіли. Решта слухала пісню, як у німому кіно слухають допоміжний фортепіанний супровід. Якийсь час вони так стояли, ніхто не озивався до містера Сміта, кожне було зайняте якоюсь своєю дріб’язковою справою. Поки з’явилися люди з шпиталю.

Ці люди спостерігали з вікон, спершу байдуже, а потім, коли натовп розрісся аж до лікарняних стін, занепокоєно. Чи не затіяла тут чого якась група борців за расову рівність? Не побачивши ні плакатів, ні промовців, вони наважилися вийти на холод: хірурги в білих халатах, урядники в темних піджаках і три медсестри в накрохмалених блузах.

Й остовпіли — від містера Сміта з його широкими голубими крилами, від жіночого співу й від розвіяних троянд. Декотрі з персоналу подумали були, що це якесь нове богослужіння. Бо й справді, Філадельфія, де править «божественний отець», недалеко звідси. Може, дві дівчинки з кошиками, повними квітів, його жриці?

Та небавом опам’ятав їх сміх