гаразд, — заспокоїв її Дагоберт, перелякавшись за своє зимове житло. — Ти грітимеш мені плечі, а сніжка спину.
На тому й погодилися.
Коли всі виходи зимової оселі борсуків були закриті і настала довга ніч, Даша примостилась біля чоловікових плечей, а Перекидайко ліг під Дагобертовою спиною. Невдовзі у норі почулося дружне хропіння. А надворі сипав дедалі густіший сніг, і сама земля все щільніше закутувалась у свою велику білу ковдру.
Тільки зайчик Перекидайко не міг спати. Він згадував золоте сонце, зелені луки, жовті квіточки левиних ротиків, червоний мак, сині дзвіночки й білі анемони з ніжно-рожевими серединками, що вилазять весною на сонечко просто з-під снігу. Він згадував, як танцював при місяці перед велетенським дворовим псом Люксом і як любо перекидався в гурті з братами й сестричками. Невже все те минулося і тепер він має отако лежати тут у темряві, неспроможний поворухнутися?
Із очей у Перекидайка покотилася сльоза, за нею друга, третя, і ось уже сльози полились рясним дощем.
Дракс, наймолодший Дагобертів синок, раптом випростав праву задню лапку, тоді провів правою передньою собі по носі, а лівою по очах. Що воно?
Праву задню лапку пекло вогнем, ліву також. Він хотів був щось сердито буркнути, але тільки вдоволено замурчав. Теплий струмочок стікав йому на ноги і світився в темній норі чарівничим світлом, наче сапфірно-голуба стрічечка.
«Що воно?» — подумав Дракс. Він тихесенько підвівся й поліз до того струмочка…
— Хто тут? — прошепотів Перекидайко.
— Це я, Дракс.
— Тобі також не спиться?
— Ти мене розбудив.
— Я?
Дракс хотів був показати Перекидайкові той чарівний блакитний струмочок, та він десь зник. Але Дракс уже збагнув, що то були зайчикові сльози і то з них набіг такий струмочок. — А чого тобі не спиться, Перекидайку? — спитав Дракс. — Того… — зайчик завагався. — Ну скажи! — Бо мені дуже хочеться танцювати й перекидатися. Без цього я не можу жити. — Ну, мабуть, цьому можна якось зарадити, — сказав Дракс. І ось він тихо повів зайчика підземними коридорами до перехрестя, де було просторіше. Ах, як Перекидайкові полегшало! Він став навшпиньки, обкрутився кругом себе й почав стиха пританцьовувати. Дракс прихопив з ніші світлячка й тепер підняв його високо над головою. Перекидайко пішов танцювати свій улюблений танок — «Дзигу», а наприкінці високо підскочив і зробив своє славетне сальто. Увесь коридор тепер засяяв, мов святкова зала. Це тому, що звідусюди назліталося зацікавлених світлячків, які світились, мов блакитні й зелені ліхтарики.
Перекидайко був щасливий. — Ах, ти мій добрий Драксе! — мовив він і провів борсучкові м’якенькою лапкою по носі. І Дракс від того став такий щасливий, аж борідка у нього закучерявилася. Так відтоді бувало не раз. Але якось уночі Дракс знову відчув у себе на лапках теплий струмочок. — Чом ти знов плачеш, Перекидайку? — спитав він. — Бо… Бо… — зайчик завагався. — Ну скажи! — Бо мені тут, під землею, холодно, я не можу без сонця. Дракс у задумі так наморщив лоба, що навіть борідка в нього наїжачилася. Нарешті він сказав: — Я прокопаю тобі хід надвір. Тоді ти вдень танцюватимеш на сонечку. Та тільки сонце почне заходити, вертайся назад. Я почекаю тут, поки ти повернешся, а тоді загорну вихід, бо ми тут усі померзнемо. Так і зробили. Дракс почав розкопувати вихід у мерзлій, мов камінь, землі. Лапки його зболіли й порозбивалися в кров. Перекидайко хотів був допомогти йому. Але Дракс не дозволив. Він здавався сам собі героєм, який визволяє чарівну принцесу, що плаче блакитними сапфіровими слізьми. Дракс хотів, щоб вона лишилася з ним, але був занадто несміливий і занадто гордий, щоб сказати їй про це.
Раптом у темний коридор впав золотий сонячний промінь. — Тепер виходь, Перекидайку! — мовив Дракс і став, як вартовий, на задні лапки біля входу. — Але не забувай, що взимку сонце виходить у небо ненадовго. — Авжеж, хороший мій! — радісно сказав Перекидайко, провів Драксові по носі лапкою і вискочив з нори.
Довкола мільйонами діамантів сяяв сніг. Сонце велетенським золотим колесом котилось по голубому, аж зеленавому небу. Стояла тиша. Перекидайко трохи пострибав по снігу. Ну й холоднеча! Треба рухатися швидше, бо померзнуть лапки. Тепер зайчик дедалі ширшими колами бігав довкруж оселі борсуків, присипаної глибоким снігом. А потім він почав танцювати, а коли Перекидайко танцював, то вже ні про що інше не думав. Він навіть не помітив, як за його спиною здійнявся вітер, як той вітер підхопив його в танку й відносив усе далі від оселі борсуків, а небо раптом стало темно-сіре, наче олово, й лапатий сніг почав кружляти з Перекидайком.
Нарешті зайчик спинився перепочити. Хурделиця боляче шмагонула його в лице. І тоді Перекидайко зрозумів: якщо він зараз піддасться хуртовині й ляже, йому кінець. І він танцював і танцював, як навіжений, аби тільки не впасти в сніг і не замерзнути. Зайчик Перекидайко, танцюючи, рятував своє життя! Аж дивиться — небо раптово потемніло. Великий чорний птах кружляє над малим зайчам. У пазурах він тримає кулю, червонясту, ясну кулю. І зайчаті здається, що це за ним женеться чорний птах у сніжній бурі. Воно заходиться в танку ще дужче — від страху перед хуртовиною і лиховісним птахом. А коли той починає спускатись нижче, зайча підскакує з усієї сили і, перекидаючись, задніми лапками влучає птаха в голову, так що той випускає з пазурів блискучу кулю.
Із снігу шугає полум’я. Але зайча кидається на те полум’я — і золота куля тепер уже в
Дракс хотів був показати Перекидайкові той чарівний блакитний струмочок, та він десь зник. Але Дракс уже збагнув, що то були зайчикові сльози і то з них набіг такий струмочок. — А чого тобі не спиться, Перекидайку? — спитав Дракс. — Того… — зайчик завагався. — Ну скажи! — Бо мені дуже хочеться танцювати й перекидатися. Без цього я не можу жити. — Ну, мабуть, цьому можна якось зарадити, — сказав Дракс. І ось він тихо повів зайчика підземними коридорами до перехрестя, де було просторіше. Ах, як Перекидайкові полегшало! Він став навшпиньки, обкрутився кругом себе й почав стиха пританцьовувати. Дракс прихопив з ніші світлячка й тепер підняв його високо над головою. Перекидайко пішов танцювати свій улюблений танок — «Дзигу», а наприкінці високо підскочив і зробив своє славетне сальто. Увесь коридор тепер засяяв, мов святкова зала. Це тому, що звідусюди назліталося зацікавлених світлячків, які світились, мов блакитні й зелені ліхтарики.
Перекидайко був щасливий. — Ах, ти мій добрий Драксе! — мовив він і провів борсучкові м’якенькою лапкою по носі. І Дракс від того став такий щасливий, аж борідка у нього закучерявилася. Так відтоді бувало не раз. Але якось уночі Дракс знову відчув у себе на лапках теплий струмочок. — Чом ти знов плачеш, Перекидайку? — спитав він. — Бо… Бо… — зайчик завагався. — Ну скажи! — Бо мені тут, під землею, холодно, я не можу без сонця. Дракс у задумі так наморщив лоба, що навіть борідка в нього наїжачилася. Нарешті він сказав: — Я прокопаю тобі хід надвір. Тоді ти вдень танцюватимеш на сонечку. Та тільки сонце почне заходити, вертайся назад. Я почекаю тут, поки ти повернешся, а тоді загорну вихід, бо ми тут усі померзнемо. Так і зробили. Дракс почав розкопувати вихід у мерзлій, мов камінь, землі. Лапки його зболіли й порозбивалися в кров. Перекидайко хотів був допомогти йому. Але Дракс не дозволив. Він здавався сам собі героєм, який визволяє чарівну принцесу, що плаче блакитними сапфіровими слізьми. Дракс хотів, щоб вона лишилася з ним, але був занадто несміливий і занадто гордий, щоб сказати їй про це.
Раптом у темний коридор впав золотий сонячний промінь. — Тепер виходь, Перекидайку! — мовив Дракс і став, як вартовий, на задні лапки біля входу. — Але не забувай, що взимку сонце виходить у небо ненадовго. — Авжеж, хороший мій! — радісно сказав Перекидайко, провів Драксові по носі лапкою і вискочив з нори.
Довкола мільйонами діамантів сяяв сніг. Сонце велетенським золотим колесом котилось по голубому, аж зеленавому небу. Стояла тиша. Перекидайко трохи пострибав по снігу. Ну й холоднеча! Треба рухатися швидше, бо померзнуть лапки. Тепер зайчик дедалі ширшими колами бігав довкруж оселі борсуків, присипаної глибоким снігом. А потім він почав танцювати, а коли Перекидайко танцював, то вже ні про що інше не думав. Він навіть не помітив, як за його спиною здійнявся вітер, як той вітер підхопив його в танку й відносив усе далі від оселі борсуків, а небо раптом стало темно-сіре, наче олово, й лапатий сніг почав кружляти з Перекидайком.
Нарешті зайчик спинився перепочити. Хурделиця боляче шмагонула його в лице. І тоді Перекидайко зрозумів: якщо він зараз піддасться хуртовині й ляже, йому кінець. І він танцював і танцював, як навіжений, аби тільки не впасти в сніг і не замерзнути. Зайчик Перекидайко, танцюючи, рятував своє життя! Аж дивиться — небо раптово потемніло. Великий чорний птах кружляє над малим зайчам. У пазурах він тримає кулю, червонясту, ясну кулю. І зайчаті здається, що це за ним женеться чорний птах у сніжній бурі. Воно заходиться в танку ще дужче — від страху перед хуртовиною і лиховісним птахом. А коли той починає спускатись нижче, зайча підскакує з усієї сили і, перекидаючись, задніми лапками влучає птаха в голову, так що той випускає з пазурів блискучу кулю.
Із снігу шугає полум’я. Але зайча кидається на те полум’я — і золота куля тепер уже в