хмуриться, кидає швидкий погляд на слуг, які потроху посовуються до нас.

— Анну? — напівшепотом питає він.

— Так, Анну, за нею гналися!

— Хто?

— Якась людина в чорному, треба кликати поліцію!

— Авжеж, авжеж, але ходімо спочатку до твоєї кімнати, — заспокоює він мене й тягне до сходів.

Не знаю чому — може, через тепло в будинку або через полегшення від побаченого дружнього обличчя — мені починає паморочитися, я змушений триматися за поруччя, щоб не спотикатися, йдучи сходами вгору.

Нагорі нас зустрічає високий годинник, чий маятник іржавим механізмом перемелює секунди на пил. Вже пізніше, ніж я думав: майже 10:30.

Обабіч від нас коридори, що ведуть до протилежних крил будинку, але коридор до східного крила перекритий оксамитовою завісою, поспіхом прибитою до стелі, а до тканини пришпилена табличка, на якій написано, що за нею відбувається ремонт.

Бажаючи якнайшвидше зняти з себе тягар ранкової травми, я намагаюся знову порушити питання про Анну, але мій добродій змовницьки хитає головою, щоб я замовчав.

— Ці кляті слуги рознесуть твої слова по всій будівлі за півхвилини, — каже він таким низьким голосом, хоч підлогу ним мети. — Поговорімо наодинці.

Він випереджає мене на два кроки, а мені ледь вдається йти прямо, не те що тримати його темп.

— Друже, ти маєш жахливий вигляд, — каже він, побачивши, що я відстаю.

Підтримуючи мене під руку, він веде мене, поклавши долоню другої руки мені на спину. У цьому простому жесті я відчуваю поспіх. Ми йдемо вздовж темного коридору, обабіч якого двері спалень, в яких прибираються покоївки. Стіни, певно, нещодавно пофарбували, бо від випарів у мене сльозяться очі — ще один прояв квапливого ремонту. На підлозі подекуди плями трохи іншої фарби; у спробі приглушити скрипіння мостин постелені килими. Крісла розставлено так, щоб приховати тріщини в стінах, а картини та порцелянові вази намагаються відволікати погляд від карнизів, що обвалюються. Зважаючи на масштаб занепаду, ці спроби маскування видаються марними. Килимами прикрили руїну.

— Ага, ось твоя спальня, так? — каже мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря б'є мені в обличчя, трохи освіжаючи, але чоловік відразу йде до вікна й зачиняє його, зупиняючи протяг. Слід за ним я входжу до приємної кімнати, посеред якої стоїть ліжко з балдахіном, шляхетна постава якого лише трохи зіпсована обвислим пологом і пошарпаними завісами, на яких вишивані птахи летять у різні сторони від швів. Впоперек лівої частини кімнати стоїть розсувна ширма, в шпаринах між її панелями видно ванну. Окрім цього, меблів тут небагато; біля вікна стоять лише тумбочка та велика платтяна шафа— обоє потріскані та вицвілі. Чи не єдиний помітний особистий предмет — на тумбочці лежить Біблія з потертою палітуркою та заламаними сторінками.

Я підходжу до свого добродія, який наразі бореться з тугим вікном, і вид надвір миттєво виганяє з моєї голови думки про все інше. Нас оточує щільний ліс, жодного села або дороги, що могли б розірвати його зелений полог. Без компаса, без виявленої вбивцею доброти, я б ніколи не знайшов цей будинок, але все одно не можу позбутися чуття, що мене заманили в пастку. Бо навіщо йому, вбивши Анну, щадити мене, якщо за цим не стоїть якийсь більший план? Що цьому дияволові потрібно від мене такого, що він не міг відібрати в лісі?

Зачинене вікно грюкає, і мій компаньйон вказує на крісло, що стоїть біля каміна, передає мені накрохмалений рушник з комода та сідає на краю ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Почни від самого початку, друже, — каже він.

— Нема на це часу, — кажу я, хапаючись за підлокітник. — Згодом я відповім на всі питання, але спочатку нам треба зателефонувати в поліцію та обшукати ліс! Треба спіймати безумця.

Його очі вивчають мене всього, неначе правду можна відшукати в складках мого брудного одягу.

— Боюсь, ми не можемо нікого викликати, сюди не провели кабель, — каже він, потираючи потилицю. — Але ми можемо обшукати ліс і відправити слугу до села, якщо що-небудь знайдемо. Скільки тобі потрібно часу, щоб перевдягнутися? Треба буде, щоб ти показав, де це трапилося.

— Ну… — я смикаю в руках рушник. — Це буде важко, я заблукав.

— То опиши, — каже він і поправляє на коліні штанину, відкривши цим сіру шкарпетку. — Як виглядав убивця?

— Я не бачив його обличчя, на ньому був цупке чорне пальто.

— А як щодо Анни?

— Вона теж була в чорному, — кажу я й мої щоки починають палати, бо я розумію, що більше нічого не знаю. — Я… я знаю лише, як її звати.

— Вибач, Себастьяне, я припустив, що вона твоя подруга?

— Ні… — я запинаюсь. — Тобто, можливо. Я не можу бути певний.

Опустивши руки поміж колін, мій добродій нахиляється вперед зі спантеличеною посмішкою:

— Здається, я щось пропустив. Як ти можеш знати її ім'я, але не бути певним…

— Дідько, я втратив пам'ять! — перебиваю його я, і це визнання гепається між нами на підлогу. — Я не можу згадати навіть власне ім'я, не те що друзів.

У його очах зростає скепсис. Важко його винити за це; мені й самому це здається безглуздям.

— Моя пам'ять не має жодного відношення до того, що я побачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки довіри до мене. — Я бачив, як хтось гнався за жінкою, вона кричала й замовкнула після пострілу. Треба обшукати ліс!

— Зрозуміло, — каже він, струшуючи зі штанів якусь порошинку. Його наступні слова обережно обрані й ще більш обережно промовлені: — А чи є ймовірність, що ті двоє, яких ти побачив — коханці? Може, вони бавилися в лісі? А той звук міг бути тріснутою гілкою, або пострілом стартового пістолета?

— Ні, ні, вона кликала на допомогу, вона була перелякана, — кажу я й схвильовано підвожуся зі стільця, впускаючи на підлогу рушник.

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо каже він, дивлячись, як я ходжу. — Я вірю тобі, любий друже, але поліція в таких справах дуже прискіплива, а ще вони просто обожнюють робити з аристократів дурнів.

Я безпомічно дивлюся на нього, тонучи в цьому морі банальних зауважень.

— Її вбивця дав мені ось це, — кажу я, виймаючи з кишені компас, про який раптово згадав. Той геть брудний, тож мені доводиться витерти його рукавом. — Ззаду на ньому літери, — кажу я, вказуючи на них тремтячим пальцем.

Примружившись, Деніел ретельно оглядає компас зі всіх боків.

— «С. Б.», — повільно каже він і дивиться на мене.

— Так!

— Себастьян Белл, — він робить паузу, зважуючи моє спантеличення. — Це твоє ім'я, Себастьяне. Це твої ініціали. Це твій компас.

Мій рот відкривається й