відповів Аревало й накрив його карту старшою.

До кав’ярні зайшов вуличний газетяр, дон Мануель, випив за шинквасом келих червоного вина й пішов геть, як завжди, не причинивши за собою дверей. Відаль підхопився, боячись протягів, і захряснув їх. Повертаючись на своє місце, посеред зали він ледь не зіштовхнувся з неохайною сухореброю баберою, живим уособленням слів Джимі: «Якої лиш бридні не вигадає старість!» *

— Стара відьма, — відвертаючись, буркнув Відаль.

У першу мить, обмірковуючи свою реакцію, Відаль, охочий виправдати цю ex abrupto^[5], звинуватив стару в протязі, який міг зашкодити його бронхам, а подумки відзначив, що жодна жінка ніколи й не здогадається причинити двері, бо всі вони вважають себе королевами. Тоді похопився, що неправий, адже в протязі винен сердешний газетяр. Старій можна було дорікнути хіба старістю. Утім, лишалася ще одна можливість: із ледь прихованим гнівом запитати, чого їй треба в кав’ярні о цій порі? Тут-таки він дістав би й відповідь: бабера прослизнула у двері з написом «Жінки», і ніхто не помітив, як вона звідти вийшла.

Хлопці грали ще хвилин зо двадцять. Щоб догодити долі, Відаль удавався до найпевніших засобів: покірно чекав і приймав усе щонайпогідніше. Демонструвати впертість тут не випадало. Розумний гравець знає, що доля прихильна до тих, хто слідує за нею, а не йде насупроти. Як тут виграєш, коли не лягає карта, ще й із такими партнерами? Програвши вп’яте, Відаль заявив:

— Сеньйори, настав час зніматися з табору!

Хлопці підрахували очки й розділили гроші. Данте сплатив свою частку, та хоч він наполягав, друзі відхилили його внесок. Щойно Данте поклав гроші в кишеню, решта весело, навперебій заговорили, жартома дорікаючи йому скупістю:

— Я скажу, що його не знаю, — мовив Аревало.

— Ну не можна ж так, — запротестував Джимі.

Жваво базікаючи, друзі вийшли на вулицю, та від раптового холоду нараз умовкли. Блідавий туман сочився мрякою й огортав ліхтарі білими ореолами.

— Але й вогко, до кісток пробирає! — озвався чийсь голос.

— Я ж казав — у горлі дере! — ваговито підсумував Рей. Хтось і справді закашлявся. Друзі пройшли вулицею Кабельйо у напрямку Паунеро та Бульнес.

— Ну й вечір, — мовив Нестор.

— Ще, може, й дощ піде, — зі звичною іронією в голосі докинув Аревало.

— А якої ви заспіваєте, коли потім похолоднішає? — ущипливо відповів Данте, і всі засміялися.

— Бр-р, — резюмував Джимі-Церемоніймейстер.

Спілкування — найкращі ліки проти мук старості та немочі. На доказ цього нехай будуть слова котрогось із хлопців: мовляв, попри кепську погоду всі були веселі й бадьорі — із жартами та сміхом вели жвавий діалог глухих. Картярі-щасливчики обговорювали недавню гру, решта відбивалися скупими репліками про погоду.

— Розважаємося, як хлопчаки. Та ми ж завжди ними будемо! Чому цього не розуміють молоді? — заговорив Аревало немов сам до себе. Він умів оцінити збоку будь-яку ситуацію, навіть ту, в якій сам брав участь.

Вони так захопилися розмовою, що спершу й не звернули уваги на галас, який долинав із провулка Ель-Ласо. Та раптом спинилися, налякані криками, і завважили гурт людей, що нетерпляче поглядали в бік провулка.

— Собаку вбивають, — припустив Данте.

— Обережно, — застеріг Відаль. — Раптом він скажений.

— Там, напевно, щури, — докинув Рей.

У тому місці завжди роїлися незліченні коти, собаки та щури, позаяк торговці з невеличкого ринку на розі лишали там гори сміття й недоїдків. Цікавість сильніша за страх, отож друзі приступили ближче на кілька метрів.

Спершу до них долинув невиразний галас, потім — лайка, скрики, звуки ударів, брязкіт заліза та жерсті й важкі віддихи. Коло білуватого ліхтарного світла вихоплювало з мороку силуети юнаків, озброєних палицями й залізними прутами; юнаків, що підстрибували й тюгукали, оскаженіло забиваючи когось, хто скрутився, неспроможний підвестися, між смітників і куп непотребу. Відаль бачив їхні розлючені, ще зовсім молоді обличчя, сп’янілі відчуттям власної зверхності.

— Це ж дон Мануель, газетяр, — стиха озвався Аревало.

Відаль розгледів, що бідолашний старий стоїть на колінах, зігнувшись і затуляючи скривавленими руками розбиту голову, яку намагався сховати у смітнику.

— Треба щось робити, — нечутно вигукнув Відаль. — Вони ж його вб’ють!

— Тихо, — звелів Джимі. — Не привертай уваги.

— Мусимо втрутитися. Вони його вб’ють, — правив своєї Відаль, під’юджений байдужістю друзів.

— Він уже мертвий, — флегматично мовив Аревало.

— За що? — вражено запитав дон Ісідро.

— Цить, — прошипів йому на вухо стривожений Джимі.

Потім він, напевне, пішов геть. Шукаючи його, Відаль натрапив на парочку, що осудливо споглядала вбивство. Хлопець в окулярах, із книжками під пахвою, цілком пристойна з вигляду дівчина. Сподіваючись на моральну підтримку, яку він часто мав од незнайомих людей на вулиці, Відаль промовив:

— Яка жорстокість!

Дівчина відкрила сумочку, витягла окуляри з круглими скельцями та поволі наділа їх. Обоє звернули до Відаля бридливі погляди й зухвало втупилися в нього з-поза окулярів.

— Я виступаю проти будь-якого насильства, — підкреслено чітко вимовила дівчина.

Не зважаючи на холод, яким віяло від цих слів, Відаль закликав парочку до співчуття:

— Ми тут нічим не зарадимо, але поліція — нащо ж вона тоді?

— Тепер не час прогулюватися, діду, — майже дружньо застеріг його хлопець. — Тікайте краще, доки й вас не перестріли.

Таке несправедливе звертання — Ісідоріто дітей не мав, а сам він, попри вже помітну лисину, був переконаний, що на вигляд молодший за ровесників, — спантеличило дона Ісідро, бо в ньому вчувалося неприховане бажання його спекатися. Він кинувся шукати друзів, проте нікого не побачив. Зрештою таки пішов звідтіль, розгублений, бо не було хлопців, щоб поговорити й розділити гіркоту.

Відаль повернувся додому, в будинок навпроти авторемонтної майстерні на вулиці Паунеро. Власна кімната прийняла його неохоче. Останнім часом він дедалі сильніше відчував нездоланну тугу, яка мовби видозмінювала навіть звичні щоденні речі. Уночі вони здавалися йому холодними, бездушними наглядачами. Він намагався рухатися тихо: у суміжній кімнаті спав син, який лягав пізно, бо працював у вечірній школі. Вмостившись під ковдрою, Відаль стурбовано міркував, чи зможе сьогодні заснути. Незручно, як не ляж. Що більше він думав, то більше й крутився; от хай після цього кажуть, начебто думка не матеріальна. Події того вечора стояли йому