class="book">віщих прозрінь і зачать.

Є в ній зима – цегляні димарі

теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,

напередодні Різдва.

Хочеш – придумай, як до зорі

рушили тріє царі.

2

Там, де нас немає і не буде,

сніг упав на вежі і сади.

В темряві ясніють без остуди

вогники у вікнах зі слюди.

Сяють ночви, тесані до ладу,

і м'яка для купелі вода.

І зоря таємну має владу.

Ляда. Чоколяда. Коляда.

3

Такої ночі перейду місток,

ступлю на сніг і подолаю схил.

Всього мене – від мозку до кісток –

пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!

Цей холод, ця тілесна печія...

Матерія – первинна. Це – провина.

(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.

Тому й жага нуртує, мов аорта, –

і я не сам: глузлива ряха чорта

по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!

Ведіть мене, де душу в ріг зігнуть.

А там, де народилося Ягня,

про мене, безнадійного, зітхнуть...

(я бачив силюєтів довгу свиту

непевну і розмиту як мара

і я гадав що то картина світу

або принаймні хоч дотепна гра

лягали на папері чемно й штивно

уламки поз гримас і слів і сліз

а біс мене під'юджував активно

і генієм назвавши в душу ліз)

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА – ПАСТЕРНАК

Гуділи вітри.

Йшов холод зі степу.

І зимно було немовляті з вертепу

На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.

Приручені звірі

Схилялися в мирі,

Над яслами плавала тепла імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів

І проса зернини,

Вдивлявся з вершини

Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,

Цвинтарна горожа,

Нагробків сторожа

І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще не відомим вогнем,

Сумирніш од скіпки,

Що світиться з шибки,

Горіла зоря на шляху в Бетлегем.

Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,

З-над неба і Бога,

Як відблиск нічного

Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла – скирта вогняна

Соломи і сіна,

У світі єдина,

Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч

І щось означала,

Ясна й небувала.

І три звіздарі поспішали на клич.

Позаду везли на верблюдах дари.

І два віслючки уповільненим ходом

Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори

Росло віддалік все, що збудеться згодом.

Всі думи століть, і пориви, й вітри

На площах майбутніх, всі зали й музеї,

Всі витівки мага, всі пустощі феї,

Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти

В мигтінні позліток, всі радощі гри...

… Все злішав зі степу розлючений вітер...

… Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,

Частину, проте, було видно зусюди

Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.

Як вийшли на греблю осли і верблюди,

Змогли роздивитися їх пастухи.

– Ходімо й собі та вклонімося чуду, –

Сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.

Поляною вздовж, ніби листя слюди,

За хату стелилися босі сліди.

І саме на них, мов на пломінь огарка,

Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,

І хтось невидимий над плином ходи

Щоразу вривався в пастуші ряди.

Собаки брели, озиралися жаско

Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині

Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,

Були між людей безтілесні, мов тіні,

Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу протовпитися годі.

Світало при вході, де кедри росли.

– А хто ви такії? – спитала Марія.

– Ми плем'я пастуше й небесні посли,

Прийшли вам обом воздавати хвали.

– Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли

Товклися погоничі, зайди, заброди,

Сварилися вершники і пішоходи,

Над жолобом, видовбаним із колоди,

Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,

Останні зірки вимітав з небозводу.

Лише трьох волхвів із усього наброду

Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,

Як місячний промінь в глибинах дупла.

Його зігрівали в безмовній любові

Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,

Шепталися, ледве знайшовши слова.

І раптом із сутінків, звідкись ізліва,

Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,

І той озирнувся: з порога на діву

Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

1947^[1]

– Я, здається, знаю, що сталося, – підніс обважнілу від вина голову Мартофляк. – Здається, минула молодість. Епоха неоромантизму плавно переросла в епідемію СНІДу. Я забув, як пишуться вірші, хлоп'ята.

– Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! – зірвався на фальцет Отто фон Ф. – Вистава триває, старий пердуне!..

– Старий придурок, цап! – не витримала Марта.

РІЗДВ'ЯНІ ВАКАЦІЇ

Там верби золоті й дзеркальні ріки,

де стигнуть колихливі тіні риб,