Раймонд Коурі. Останній тамплієр

Він добре прислужився нам — цей міф про Христа!

Папа Лев X, XVI століття

Акра, Латинське Єрусалимське Королівство 1291 рік

Святу землю втрачено назавжди!

Ця думка міцно взяла в облогу Мартіна Кармоського. Породжуване нею гірке почуття приреченості було іще жахливішим, ніж полчища нападників, які напирали через пролом у стіні.

Він усіляко намагався відігнати цю думку геть.

Ні, зараз не час ремствувати.

Він має виконувати свою роботу — людей убивати.

Високо тримаючи палаш над головою, він кинувся крізь задушливу хмару диму та пилу й вклинився в бурхливі від люті лави ворогів. Вони були всюди. Їхні криві шаблі й сокири врізалися в плоть, а їхні бойові крики заглушали всепроникаюче ритмічне биття литавр за кріпосними стінами.

З усієї сили врізав він мечем, розколовши людський череп до рівня очей, — й за мить вивільнив лезо і готовий знову завдати удару кинувся на наступного ворога. Мигцем поглянувши праворуч, він побачив, як Еймар де Війєр пронизав груди якомусь воїнові й кинувся до іншого. Сп'янілий від зболених стогонів і несамовитих криків, які чулися звідусіль, Мартін відчув, як хтось намагається вхопити його за ліву руку. Миттєвим ударом руків'я рицар відкинув ворога й завдав удару мечем зверху, відчуваючи, як лезо проникає крізь плоть і кістки. Краєм ока він забачив небезпеку з правого боку і інстинктивно рубонув мечем у цьому напрямку, розпоровши щоку і відрубавши одним ударом передпліччя і язик нападника.

Уже декілька годин Мартін і його товариші билися без передиху. Невпинні атаки мусульман завдавали значно більшої шкоди, ніж очікувалося. Протягом кількох днів на місто безперервним дощем сипалися стріли й метальні снаряди з палаючою смолою, через що пожеж виникало більше, ніж обложені були спроможні згасити. Одночасно вояки султана робили підкопи під товстелезними стінами, закладали туди оберемки хмизу й підпалювали їх. Ці імпровізовані печі утворили тріщини в кількох місцях, і стіни стали рушитися під ударами кам'яних глиб із катапульт. Лише вольовий порив допоміг тамплієрам і госпітальєрам відбити атаку на Ворота святого Антонія, після чого підпалили їх і відступили. Стосовно ж Проклятої вежі, то вона, наче підтверджуючи свою назву, дала змогу несамовитим сарацинам увірватися в місто — і тим самим визначила його долю.

Булькотливі верески агонії змінилися переривистими стогонами, і Мартін, висмикнувши меча, став розпачливо озиратися довкола, сподіваючись хоч на якийсь проблиск надії, але — марно: Святу землю було втрачено назавжди. Жах здушив його від думки: до ранку всі вони будуть мертві. Їм протистояло досі небачене за чисельністю військо і, незважаючи на гнів і лють, що вирували в його жилах, усі його зусилля, а отже — і зусилля його братів, було приречено на невдачу.

Незабаром його керманичі також усвідомили це. Його серце стислося, коли він почув фатальний звук сурми, що закликала ще живих тамплієрів припинити оборону міста. Його затьмарені шаленством очі стріляли навсібіч. Зустрівши погляд Еймара де Війєра, він прочитав у ньому ті самі лють і сором, які палили зсередини і його. Пліч-о-пліч вони пробили собі дорогу крізь осатанілий від крові натовп нападників та захисників міста до відносно безпечних споруд замку.

Мартін крокував за старшим товаришем, який безцеремонно протискувався крізь натовп переляканих городян, що шукали порятунку за масивними стінами міста. Побачена ним картина вразила його ще більше, аніж та кривава бійня, свідком якої він був назовні. На грубому, трапезному столі лежав Гійом де Боже, Великий магістр рицарів-храмовників. Маршал П'єр Севрський і двоє ченців стояли поруч. Їхній скорботний вигляд не залишав жодних сумнівів. Коли рицарі підійшли до столу, Гійом розплющив очі і, підвівши голову, мимоволі застогнав від болю. Мартін приголомшено дивився на нього, не вірячи своїм очам: шкіра старого була блідою, очі налиті кров'ю. Мартін окинув оком тіло Великого магістра, намагаючись збагнути причину побаченого, і помітив оперену стрілу, що стирчала із грудей. Гійом де Боже стискував держално стріли. Другою рукою він зробив знак Еймару — той наблизився, преклонив коліна і узяв його руку в свою.

— Вже час, — через силу, але виразно вимовив він. У його голосі відчувалися біль і слабкість. — Вирушайте негайно. І нехай Господь допоможе вам.

Мартін пропустив сказане повз вуха. Його увага була зосереджена на чомусь іншому, на тому, що кинулося йому в очі, коли Великий магістр розтулив рота. Це був його язик — почорнілий язик. Гнів і ненависть сповнили його, коли Мартін збагнув, що це була дія отруєної стріли. Керманич ордену, цей поважний і впливовий чоловік, який завжди відігравав найважливішу роль у кожній миті буття молодого рицаря, був при смерті.

Мартін звернув увагу, як Гійом де Боже, звівши очі на П'єра Севрського, ледь непомітно йому кивнув. Маршал підійшов до столу, зупинився в ногах вмираючого і, піднявши вельветове покривало, витягнув невелику, пишно оздоблену скриньку. Завдовжки вона не перевищувала трьох долонь. До цього Мартін ніколи її не бачив. У німому заціпенінні він дивився, як Еймар підвівся з колін і благоговійно поглянув на скриньку, а потім подивився на магістра. Старий якийсь час пильно дивився на нього, потім знову заплющив очі. Його дихання стало зловісно-хрипким. Еймар підійшов до Севрського і міцно обійняв його, потім підняв скриньку і, окинувши всіх поглядом, попрямував до виходу. Проходячи повз Мартіна, він сказав:

— Ходімо.

Мартін завагався і подивився на Гійома де Боже, а потім — на маршала, який кивнув головою на знак згоди. Він поспішив за Еймаром і незабаром зрозумів, що вони йдуть не у бік битви, а до фортечного причалу.

— Куди ми йдемо? — запитав він. Еймар не зупинявся.

— «Храм Сокола» чекає нас. Хутчіш. — Мартін, спантеличений, зупинився як вкопаний:

Невже ми покидаємо наших товаришів?

Він знав Еймара де Війєра від дня смерті свого батька, який був рицарем і помер п'ятнадцять років тому, коли Мартіну було всього п'ять. Відтоді Еймар був його опікуном, його наставником, його героєм. Вони билися пліч-о-пліч в багатьох битвах і, як вважав Мартін, було б цілком природним, коли вони й далі битимуться пліч-о-пліч і разом загинуть, коли настане їхній смертний час. Але тільки не це! Це ж