звірі там не водяться. Хіба що зайці.

— І не вмієш кидати аркан?

— У нашому містечку цього, мабуть, не вміє ніхто.

— На «політ аркана» — це на відстань, з якої можна заарканити оленя. Стріляючи з такої відстані, жоден мисливець не промахнеться. А взагалі, мій дід Аян вважає, що справжній мисливець повинен ціляти з «польоту кулі», тобто, доки сягає постріл. Он батько мій полював на соболя, ціляючи в око. От тільки загинув він. У тайзі загинув, позаминулого року. Тепер дід хоче, щоб я теж став мисливцем. Ще вправнішим, ніж батько.

— А я, мабуть, не наважився б убити оленя. Рука не піднялася б.

Хлопчина здивовано глянув на мене і, подумавши трохи, стенув плечима.

— Це добре. І ніколи не треба стріляти в дичину, якщо ти не справжній мисливець, і якщо можеш прожити, не полюючи. Так вважав мій батько. Я чув, як він казав це студентам-практикантам. Тебе як звуть?

— Валерій.

— Валерка? — перепитав хлопчина. Й, усміхнувшись, поплескав мене по плечу. — А мене — Чингіс. Чингіс Курун. Он, за тим пагорбом, є нанайське селище Еймон. Я — звідти. Але ми з хлопцями часто буваємо у Нордані. Ну а ти обов'язково навідайся до нас, в Еймон, покажу красиві місця. І з дідом своїм Аяном Куруном теж познайомлю. Ти ще почуєш про нього, його звуть Вічним Мисливцем. Дід чудово знає увесь наш край і безліч цікавих історій. Тепер йому вже за сімдесят, дуже старий. А колись був найкращим мисливцем Далекого Сходу. Так усі кажуть. Та й зараз він ще іноді виходить на полювання, або збирає в тайзі трави та коріння, якими можна лікуватися.

— Ну от, бачиш, з дідом тобі вже пощастило, — всміхнувся я. — Цікаво було б поговорити з ним. А що завадив тобі «полювати» — пробач. Хто ж міг подумати?..

— Нічого, зате познайомилися. Той, з ким познайомишся на полюванні, стає найкращим другом. До речі, вчора дід Аян пообіцяв, що незабаром підемо до ущелини Чин-Чак, де знаходиться Шаманська печера. Якщо хочеш, я спробую вмовити, щоб узяв і тебе.

— Чин-Чак? Ніколи не чув такої назви. І про печеру — теж. Там щось цікаве?

— Цікаве?! — обурився Чингіс. — Ще й питаєш! Це ж найтаємничіша печера з усіх, які тільки є на Далекому Сході. І шлях до неї знають лише кілька старих мисливців. Раніше шамани забороняли навіть наближатися до неї, мовляв, кожен, хто наважиться увійти до печери, обов'язково загине. Отож, мій дід, мабуть, був першим із нашого селища, хто порушив цю заборону. Він побував там кілька разів і тепер, напевне, вже ніхто не знає цього підземелля краще за нього.

— Але брати тебе з собою побоювався?

— Вважав, що занадто маленький, — зітхнув Чингіс. — Казав: «Спочатку вистеж дикого оленя та підійди до нього на політ аркана… Щоб усі побачили, що ти вже мисливець. І щоб ти сам повірив у це». Й ось сьогодні мені нарешті вдалося підійти на політ аркана. Тільки сьогодні.

— Так он що це за «полювання» у тебе було! — розсміявся я. — Ніколи б не здогадався, що тебе примусило гасати тайгою.

— Тепер ти знаєш усе і годі про це. Від сьогодні ми — друзі. Обов'язково попрошу діда Аяна, щоб дозволив приєднатися до нас. Не бійся, Шаманська печера не так уже й далеко звідси.

— Не варто просити, все одно взяти мене Вічний Мисливець не погодиться. Адже тайги я зовсім не знаю.

Чингіс замислено помовчав. Він і сам засумнівався.

— Ні, чому ж… Якщо повірить, що ми справжні друзі. Ну, звичайно! Дід Аян не захоче ображати мого друга.

3

Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розі, неподалік будинку, в якому знаходиться наша квартира.

— А куди це ти зник з-за столу? — стривожено запитав він. — Ти ж, мабуть, і не поснідав, як слід. І взагалі, що за манера?

— Я поснідав, усе гаразд. Ріка тут у вас дуже красива, а за нею — гори. Ми ж будемо в Нордані тільки місяць, а хочеться встигнути побачити все, що тільки можна.

— Ну хіба що… — повільно відступав батько. — І все ж, ти, старенький, попереджай. — «Стареньким» батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось мені. — Ясна річ, ти вже дорослий і вільний у своїх діях. Але, знаєш, тайга є тайга.

Таким, у штормівці, він мені подобається ще більше, ніж завжди. Атлетичний, трішечки схожий на Жана Маре… От тільки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його «задерикувата» стрижка лишається для нього «модною» ще з інституту, від тих часів, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тільки дивуватися, чому це матері вона здається «несолідною». Напевне, вона просто не розуміється на чоловічих стрижках. А може, і їй теж хочеться, щоб він більше був схожий на відомого актора?

— А я оце щойно познайомився з одним хлопцем із нанайського села.

— З Еймона? — здивувався батько. — Коли ти встиг?

— Його звуть Чингісом. Обіцяв, що завтра чи післязавтра завітає до мене в гості. Як нас розшукати — я пояснив. До того ж, він обіцяв познайомити мене зі своїм дідом.

— О, то це, напевне, внук Аяна, Вічного Мисливця.

— Він. Як ти здогадався?

— Про хлопчину я тільки чув, але з Вічним Мисливцем знайомий досить давно. Цікавий чоловік. Був провідником кількох геологічних експедицій, добре знає кожну стежину. Та й мені теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордоні вічної мерзлоти. І трапляються місця, де грунт розмерзається так, що будівля може увійти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожній долині, ущелині, свій мікроклімат. І будівельник повинен знати його особливості, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сході.

— А ще ти хочеш, щоб я став будівельником, — додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким він мріє побачити свого сина.

— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?

— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.

— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Нордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.

Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: «Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною…»

Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: «Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив». Але він розважливо похитав головою: «Бачиш, старенький,