Джон ле Kappe Нічний адміністратор

Пам’яті Ґрема Ґудвіна

1

Одного засніженого січневого вечора 1991 року англієць Джонатан Пайн, нічний адміністратор цюрихського готелю «Майстер Палас», покинув свій офіс за стійкою рецепції та, сповнений раніше невідомими йому почуттями, пішов у вестибюль: це була підготовка до гостинного прийому одного шанованого пізнього гостя, який мав зупинитися у його готелі. Війна в Перській затоці^[1] щойно розпочалася. Бомбардування союзницьких військ, про які тихцем перешіптувалися працівники готелю, спровокували паніку на цюрих-ській фондовій біржі. Зазвичай у січні готелі і так стояли напівпорожні, але тепер узагалі настала «глуха» пора. Уже вкотре за свою довгу історію Швейцарія опинилася в облозі.

Але «Майстер Палас» не здавався. «Майстерс», як його любовно називали таксисти та завсідники, сам-один панував над Цюрихом — і завдяки розташуванню, і в силу традицій — немов статечний представник едвардіанської епохи, він стояв на вершині схилу і згори споглядав на суєту міського життя. Чим більше у долині все змінювалося, тим більше «Майстерс» залишався самим собою: непорушний у своїх стандартах, готель був справжнім бастіоном цивілізації у світі, що впевнено котився під три чорти.

Джонатан зручно влаштувався між двома елегантними вітринами, в яких красувався жіночий одяг. Адель з Бан-гофштрассе пропонувала соболеве хутряне боа, накинуте на жіночий манекен, чию наготу прикривали лише золотисте бікіні і коралові сережки; інформацію про ціну можна було отримати у консьєржа. Гучні протести проти використання натурального хутра, які вирували всім західним світом, не оминули й Цюриха, проте «Майстер Палас» вони аніскілечки не обходили. Вітрина Сезара, також з Бангофштрассе, була облаштована так, щоб задовольнити смаки любителів арабського стилю: пістряве, оздоблене вишивкою вбрання, чалми, прикрашені діамантами, а також наручні годинники з дорогоцінним камінням вартістю шістдесят тисяч франків за штуку. Закритий з обох боків цими придорожніми обителями розкоші, Джонатан міг безперешкодно спостерігати за парадним входом.

Джонатан — коренастий, але нерішучий чоловік з винуватою усмішкою та надзвичайною здатністю до самозахисту: навіть його англійське походження було суворою таємницею. Він був жвавим чоловіком у розквіті сил. Бувалий мореплавець одразу впізнав би в ньому свого побратима, його видавала скутість рухів і характерна хода, так ніби він постійно простував хиткою невеликою палубою. Доповнювали образ охайно причесане хвилясте волосся і густі брови борця. Але блідість його очей збивала з пантелику. Від такої людини очікуєш більше пристрасті й більш насичених кольорів.

Галантні манери в поєднанні зі спортивною статурою надавали Джонатану привабливої глибини. За весь час перебування у готелі ви нізащо не сплутали б його з кимось іншим: ні з гером Штріпплі, русоволосим менеджером зон обслуговування гостей, ні з кимось із зарозумілих молодих німців, які працювали на repa Майстера і шпацирували готелем немов боги, що прямували деінде у пошуках слави. Джонатан був бездоганним готельєром. Нікому й на думку не спадало поцікавитися, ким були його батьки, чи слухав він музику, чи мав дружину, дітей або собаку. Коли Джонатан дивився на двері, його погляд був непорушний, яку стрільця. На лацкані піджака він носив гвоздику. Вночі він без неї не приходив.

Завірюха була надто грізна навіть для цієї пори року. Непроглядні вали снігу котилися освітленим подвір’ям, немов білі хвилі у бурю. Швейцари, готові приймати важливого гостя, з очікуванням вдивлялися у хуртовину. «Роупер нізащо не приїде, — подумав Джонатан. — Навіть якщо літаку дозволять вилетіти, то він точно не приземлиться у таку негоду. Гер Каспар помилився».

Але гер Каспар, головний консьєрж, ще ніколи в житті не помилявся. Коли по внутрішньому зв’язку пролунали його слова «очікується прибуття», то лише невиправний оптиміст міг би припустити, що рейс клієнта скасують. Крім того, якби грошовитий гість не мав от-от переступити поріг готелю, то чому б тоді гер Каспар був на робочому місці у таку пізню годину? Джонатан чув від фрау Лорінг, що колись гер Каспар був готовий скалічити за два франки і задушити за п’ять. Але старість взяла своє. Тепер лише можливість добряче набити кишені могла відірвати його від насолоди подивитися ввечері телевізор.

«Містере Роупер, дуже шкода, але готель переповнений, — повторював Джонатан у останній відчайдушній спробі запобігти неминучому. — Геру Майстеру дуже шкода. Тимчасовий працівник припустився жахливої помилки. Проте нам вдалося знайти для Вас вільну кімнату у готелі «Бор-о-ляк», і так далі. Але ця наївна ілюзія теж була приречена. Тієї ночі у цілій Європі не було жодного готелю, який міг би похвалитися більше, ніж п’ятдесятьма гостями. Усі найбагатші люди планети мужньо притискались до землі під обстрілами, за єдиним винятком Річарда Онслоу Роупера, торговця з Нассау, Багамські острови.

Джонатанові руки заніміли і він інстинктивно розвів лікті, немов готуючись до бою. «Мерседес», як можна було здогадатися з решітки радіатора, заїхав на подвір’я і сніжинки закружляли у світлі його фар. Джонатан побачив, як гер Каспар підіймає свою величну голову і світло люстри розливається по його блискучій шевелюрі. Але автівка припаркувалася у віддаленому кутку двору — це було лише таксі. Голова repa Каспара, яка виблискувала акриловим світлом, знову схилилася і він продовжив вивчати останні ціни на фондовій біржі. Джонатану відлягло від серця і він дозволив собі хитро посміхнутися — ох уже ця перука, стара добра перука. Ця «корона» коштувала геру Каспару сто сорок тисяч франків, вона була гордістю кожного традиційного консьєржа в Швейцарії. Фрау Лорінг любила повторювати, що та перука як Вільгельм Телль^[2], — наважилася повстати проти тиранки та мільйонерки мадам Арчетті.

Можливо, Джонатан просто хотів сконцентруватися, бо думки його розліталися навсібіч, а можливо, він знайшов у цій історії якийсь прихований зв’язок з його теперішнім скрутним становищем, але він пригадав ту мить, коли фрау Лорінг, головна домоправителька, уперше пригостила Джонатана сирним фондю у себе в мансарді і розповіла ту історію. Фрау Лорінг було сімдесят п’ять років і вона приїхала з Гамбурга. Вона була нянею repa Майстера і, якщо вірити пліткам, коханкою його батька. Фрау Лорінг була храни-телькою легенди про перуку, живим свідком її появи.

— Синку, у ті часи мадам Арчетті була найбагатшою жінкою Європи, —