мікродобрив...
— Ага! Стирання граней... Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір'я летіло. Прокатали на вороних...
— І де ж той нещасний екс-голова дівся?
—Та в область перекинули, в управління.
—А-а...
— То я підвезу вас на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.
— Кого-чого?
— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.
— А-а...
Сіли у «Волгу». Поїхали.
— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, — відзначив я,
— Телевізорів, як гною, — підтвердив голова. — Гною не вистачає.
— Бетон і скло на тлі предковічних верб!
— Ага, нова крамниця, — пояснив голова.
— Як у місті!
— Точно! Теж чимало браку завозять.
— І все ж культура йде вперед!
— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок...
— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.
— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.
— А-а...
Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.
—Наша зміна, — сказав я, — Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Агронавти Всесвіту.
—Механізатори! — засміявся голова, — З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.
—Здібний журналіст? — ревниво запитав я.
—Талант! Допоміг нам дістати трактор-бульдозер «С-100». А у вас, часом, нема зв'язків у «Сільгосптехніці»?
—Нема, — буркнув я.
—Жаль, — зітхнув голова. — У нас із трубами для консервного заводу — діло труба.
—Дайте заявку, — порадив я. — Є відповідні фонди.
—Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.
—А-а...
—Тпру-у! — голова врізав по гальмах. — Приїхали. Курінь посеред баштану бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!
Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.
—Привіт, діду! — гукнув я. —Салют, старий! — почув я хрипкий бас. —На практику чи як? —На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв'ю. — Як життя? — Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов. — Та що ви, діду! — Хохма така, означає — закурити дай. Не чув? «Перша ідіома», — подумав я, простягаючи в куток пачку «Прими». Клацнула запальничка. Вогник вихопив із темряви скуйовджену бороду і колючі очиці. «Від кресала до запальнички», — зафіксував я у пам'яті психологічну деталь. — Відстаєш од життя, старий! — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: «БТ», «ТУ», «Опал», «Варну», а з широкими зв'язками — «Уінстон» або «Кемел». — Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок. — Пардонуюсь, старий! Радикуліт мені до феньки — маю техаські джинси. «Взаємопроникнення культур!» — майнула в мене думка. — Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я. Дід продекламував: —Колись було, та загуло! Тепер як крашанка село! — «Як писанка», — вихопилось у мене. — «Як писанка» — вже хтось використав, старий. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха! — Хто-що? — Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає — «таке життя». Не шурупаєш в імпорті, бебі! «Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!» —Які думки навіює вам сучасне поле, діду? —Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями: Нас за рентабельність беруть в дрючки, Нам респектабельність до лампочки! Відвезем, доярко Дарка, Шість надоїв молока. Злізем з МАЗа — дамо газу І ушкварим гопака! Шейк! Шейк! Шейк! «Шейк опущу, бо не повірять! — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!» —Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід. — І головне — є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна… —Ваша думка про культурне будівництво на селі? —Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий! Спочатку треба звести пивний бар, потім більярдну, далі — коктейль-хол… —І, зрозуміло, бібліотеку, клуб, музичну школу, — підключився я. —Та ні, цих точок до біса! Варто завести також танцклас, кафе-експрес, нічний ресторан з циганами... —А якшо... —Слухай, старий, набрид ти мені, як ґедзь! Хиляй звідси, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь! ... До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар. —Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу! Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн! —Тільки без художнього домислу! — вмовляв мене голова. — Чує моє серце, щось не те набалакав вам дід Павло. Мо' жартував? Не забудьте, що кожний наш гектар дає п'ятсот карбованців прибутку, це більше проти минулого року на... —Геть цифри, які затуляють живих людей! —репетував я. — Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу! —Що-що? —Джинси! Техаські штани з мідними клепками! —Щось із клепками у вас не той... Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова. — Звичайнісінькі штани у діда, ватяні! —Погано знаєте людей! — гарячкував я. —Може, і бороди у діда Павла нема? —А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожаті. —Товариші! — засіпався я. — Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви... —Та стривайте! — втрутився голова. — Техаські джинси, борода, вірші... Про свинарку Варку? —Про доярку Дарку! —Ой, ґвалт, ой, щоб мене грім побив! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних... —Ра-та-туйте! — заголосив я. —Без паніки! — втримав мене голова на підніжці. — Клуб наш розпишіть — п'ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію з концертами їздила, їй-право! —Зупиніть експрес! — волав я. — Уб'ю лже-діда! —Та грець із ним! — умовляв голова. — Тримайте краще оце для підтримки духу... І він тицьнув мені на ходу... пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.
![]()
—Привіт, діду! — гукнув я. —Салют, старий! — почув я хрипкий бас. —На практику чи як? —На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв'ю. — Як життя? — Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов. — Та що ви, діду! — Хохма така, означає — закурити дай. Не чув? «Перша ідіома», — подумав я, простягаючи в куток пачку «Прими». Клацнула запальничка. Вогник вихопив із темряви скуйовджену бороду і колючі очиці. «Від кресала до запальнички», — зафіксував я у пам'яті психологічну деталь. — Відстаєш од життя, старий! — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: «БТ», «ТУ», «Опал», «Варну», а з широкими зв'язками — «Уінстон» або «Кемел». — Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок. — Пардонуюсь, старий! Радикуліт мені до феньки — маю техаські джинси. «Взаємопроникнення культур!» — майнула в мене думка. — Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я. Дід продекламував: —Колись було, та загуло! Тепер як крашанка село! — «Як писанка», — вихопилось у мене. — «Як писанка» — вже хтось використав, старий. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха! — Хто-що? — Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає — «таке життя». Не шурупаєш в імпорті, бебі! «Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!» —Які думки навіює вам сучасне поле, діду? —Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями: Нас за рентабельність беруть в дрючки, Нам респектабельність до лампочки! Відвезем, доярко Дарка, Шість надоїв молока. Злізем з МАЗа — дамо газу І ушкварим гопака! Шейк! Шейк! Шейк! «Шейк опущу, бо не повірять! — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!» —Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід. — І головне — є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна… —Ваша думка про культурне будівництво на селі? —Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий! Спочатку треба звести пивний бар, потім більярдну, далі — коктейль-хол… —І, зрозуміло, бібліотеку, клуб, музичну школу, — підключився я. —Та ні, цих точок до біса! Варто завести також танцклас, кафе-експрес, нічний ресторан з циганами... —А якшо... —Слухай, старий, набрид ти мені, як ґедзь! Хиляй звідси, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь! ... До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар. —Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу! Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн! —Тільки без художнього домислу! — вмовляв мене голова. — Чує моє серце, щось не те набалакав вам дід Павло. Мо' жартував? Не забудьте, що кожний наш гектар дає п'ятсот карбованців прибутку, це більше проти минулого року на... —Геть цифри, які затуляють живих людей! —репетував я. — Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу! —Що-що? —Джинси! Техаські штани з мідними клепками! —Щось із клепками у вас не той... Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова. — Звичайнісінькі штани у діда, ватяні! —Погано знаєте людей! — гарячкував я. —Може, і бороди у діда Павла нема? —А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожаті. —Товариші! — засіпався я. — Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви... —Та стривайте! — втрутився голова. — Техаські джинси, борода, вірші... Про свинарку Варку? —Про доярку Дарку! —Ой, ґвалт, ой, щоб мене грім побив! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних... —Ра-та-туйте! — заголосив я. —Без паніки! — втримав мене голова на підніжці. — Клуб наш розпишіть — п'ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію з концертами їздила, їй-право! —Зупиніть експрес! — волав я. — Уб'ю лже-діда! —Та грець із ним! — умовляв голова. — Тримайте краще оце для підтримки духу... І він тицьнув мені на ходу... пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.