Ми, горобчики

ЛЮБІ УКРАЇНСЬКІ ЧИТАЧІ!

Я щасливий, що кільком болгарським горобчикам удалося перелетіти за тридев'ять земель і досягти вашої казкової країни. Я буду дуже радий, якщо вони сподобаються вам і ви станете друзями. Вони приязні, цікаві, часом гамірливі, часом тихі, але не надокучливі, як може бути надокучливою людина, наприклад, або муха. Про таких людей у народі кажуть: «Надокучливий, як муха», проте ніколи не кажуть: «Надокучливий, як горобець». Ці горобчики їдять крихти, які дарує їм природа. Ви ніколи не побачите, щоб вони сідали на столі й жадібно накидалися на їжу, вони можуть тільки сором’язливо ходити навколо столу, старанно визбируючи крихти. Якщо ви не будете ганяти горобчиків і ціляти в них камінням, вони відчують до вас безмежну вдячність і ви станете добрими друзями. Вони постараються розважати вас своїми піснями. Правда, горобчики не такі великі співці, як, наприклад, солов’ї, зате вони співають від усієї душі й щирого серця. Що вдієш, не всім бути голосистими співцями!.. Читаючи цю книжку, мої маленькі друзі, не забувайте, що й ви теж такі маленькі, як горобчики, і всі люди на землі були колись маленькими.

Софія ЙОРДАН РАДИЧКОВ

ЯЙЦЕ

Кожен з’являється на світ по-своєму. Трава спершу витикає носика з землі, пнеться вгору та так і залишається — з самим зеленим носом; ні вух у неї, ні ніг, ні дзьоба, лише отой зелений ніс. Дерево теж проростає, як і трава, тільки воно набагато більше і вкривається зеленим пір’ям. Восени пір’я з дерева опадає, і воно, голе-голісіньке, цілу зиму тремтить від холоду. Ми, горобчики, радимо йому не скидати пір’я, щоб не мерзнути на холоді, та хіба дереву втовкмачиш щось! Дерево залишиться деревом, хай хоч і сто років учиться в школі,— все одно нічого не візьме в свою дерев’яну голову, а воно ж і до школи не ходить. Зате дерево — добрий сусіда, і якщо в ньому звити гніздо, воно сховає його в своєму зеленому пір’ї і оберігатиме від злих очей поганих дітей та кішок.

Я вже казав, що кожен на світ з’являється по-своєму. Я, перш ніж вискочити, довго жив у яйці. Нікому не побажаю жити в яйці! Всередині темно, немає ні вікон, ні дверей, і так тісно, що ніяк не повернутися. Сидиш там і не знаєш, що надворі — день чи ніч, світить сонце чи темні хмари похмуро пливуть по сірому небу.

Той, хто пережив самотність, найкраще зрозуміє, як хочеться на волю. Щойно я відчув у собі силу, відразу вирішив розбити мури. Постукав дзьобом — стіни яйця тверді, значно твердіші за камінь. Я не звик до такої роботи, бо вперше в житті розбивав стіни в’язниці, і дзьобик страшенно болів, навіть тоді, коли я хотів спати. Але я не втрачав надії: подрімаю трохи і знов починаю пробивати стіни. Три тижні минуло, та ось одного ранку, пробиваючи дзьобом стелю темниці, чую: трі-ісь! І яйце розкололося навпіл.

Бачу — сонечко сяє, пташки пурхають, комахи — й ті літають. Благодать! Озирнувся навкруги й помітив, що біля мене в гнізді лежать іще яйця і в них щось попискує. Нахилився я до найближчого яйця, постукав дзьобом, наче вистукуючи морзянку: тук, тук-тук, і горобчик зсередини відповів мені постукуванням, мовляв, він теж хоче вийти на волю. Взявся я до роботи й почав щосили бити дзьобом. Горобець усередині посмілішав і, збагнувши, що йому йде допомога, заходився й сам дзьобати. Невдовзі в’язниця перетворилась у руїни, а ми раділи, стоячи по коліна серед її уламків.

А тим часом навколо нас почали тріскати й інші яйця, з кожної темниці виходило по пухнастому горобчикові, та такі вони були гарні — не намилуєшся! Раділи ми в гнізді, що опинилися нарешті на волі, аж раптом чуємо чийсь стогін. Дивимось сюди-туди, звідки вій долинає, і бачимо: один горобчик висунув тільки голівку з шкаралупи, а сам не може вилізти. Горобець крутить головою й попискує: цвір, цвір! Взялися ми тоді всі гуртом та й визволили його. Горобчик дуже нам дякував, бо без нашої допомоги навряд чи вийшов би на білий світ. Він був геть кволенький. Всі ми в один голос назвали його Цвір!

Це був дуже дивний горобець. Хоч і кволенький, він обтрусився, виліз на край гнізда і зразу ж хотів летіти.

— Як же ти полетиш?! — кажу я йому і стягую назад до гнізда. — Щоб літати, треба спершу почекати, коли замість пуху виросте пір’я і зміцніють крила!

Цвір упирався, але тільки-но я дзьобнув його по голові, він умовк і зразу ж погодився. Відтоді я помітив: якщо хтось не розуміє слів, треба дзьобнути його по голові, тоді йому все стає ясно. Цвір був саме такий: якщо не розуміє, слід обов’язково дзьобнути по голові!

Не знаю, як серед вас, людей, але між нами, горобцями, саме так.

Яйця з тріском розбивалися, на білий світ один по одному з’являлися горобчики. Гніздо виповнювалося ними, і ми здивовано спостерігали, які вони різні: одне мале, друге — трохи більше, третє — ще більше.

Нарешті свобода! Три тижні ми розбивали стіни своїх темниць, поки з’явились на цей світ. Сьогодні ми розпочинаємо славне життя, і в кого серце мужнє, нехай іде з нами.

Раптом з яйця викотився, зітхаючи, товстун. Цього горобчика ми назвали Товстунець. Потім усе своє життя Товстунець тільки й робив, що зітхав та товстішав. Ось чому далі я його майже не згадуватиму. Одночасно з ним вийшов на волю найменший горобчик — завбільшки з кому. Не змовляючись, ми почали називати його Маленькою Комою. Маленька Кома виявився дуже товариським, і хоч би куди ми вирушали, завжди брали його з собою.

Коли в гнізді вже стало тісно від горобчиків, ми побачили, що залишилося ще двоє яєць. Підходжу до одного, тихенько стукаю по ньому, може, обізветься хтось, але звідти — нічичирк! Стукаю дужче, знов прислухаюсь, — і знову нічого. Гукаю:

— Гей, ти, той, що всередині, людина ти чи звір, озвися!

Проте не відгукнувся ніхто — ні людина, ні звір, інші горобці теж почали стукати по стінках яйця, але і їм у відповідь було мовчання. Тоді ми зрозуміли, що те яйце — бовтун. Завжди, де багато яєць, знайдуться й бовтуни. Добре, що людей не висиджують, як нас, а то, дивись, і серед них могли б з’явитися бовтуни!

Ми постукали по другому яйцю. Зсередини почувся сердитий голос:

— Шановний добродію! Чи не можна стукати тихше?

Сказавши це, той, всередині, пробив яйце і виліз з нього. Був він на вигляд такий кислий, що навіть дивитися на нього не хотілось.

— Ану, посунься, шановний добродію, — штовхнув він одного з горобчиків, — я хочу з’ясувати, що там під гніздом.

— Гаразд, але навіщо штовхатися? — питає в нього горобчик.

Новачок навіть не глянув